— Ми не побачили яму, — відповів ґевал, — і перекинулися. Добре ще, хоч їхали нешвидко.

— Пити хочеться, — благально кліпнула француженка.

Ріно розвів руками — води більше не було.

— Скутер… — протягнув Тимур. Кривлячись, він повернув голову та подивився на «Honda Hobbit», який лежав на боку за кілька кроків від них, потріскуючи ще неохололим двигуном.

— Що скутер? — не зрозумів південноафриканець.

— Як ми тепер вибиратимемось звідси?

Ріно метнув погляд на розтрощений мопед. Від удару переднє колесо зігнуло, наче компакт-диск, кілька спиць вирвало з обода, і тепер вони стирчали під кутом до гальмівних колодок. Одного позирку вистачило, щоб утямити, що «Хобіт» своє вже відслужив.

— Ми щось придумаємо, — ґевал спробував заспокоїти Тимура. Кілька секунд задумливо м’яв губи, потім глянув на сонце, а далі, дуже неохоче, повернув голову на схід, у напрямку Сан-Педро. — Йти зможете?

Лаура стала рачки, а потім, похитуючись, підвелася.

— До Калами — навряд. Але кілька кілометрів прошкутильгаю.

Тимур спробував зіп’ястися на ноги, але, закашлявшись, повалився на пісок. Ріно підняв його, закинув праву руку собі на плече, а лівою притримував за тулуб. Знаками здоровань показав Джеймі, щоб той котив за ним мопед.

Узявши курс на схід, Ріно Ґроббелаар закрокував до селища.

— Куди ми? — зморщила лоба Лаура.

— Нам треба знайти укриття, — не вдаючись у подробиці, сказав ґевал.

Вони пошкандибали до Сан-Педро. Попереду рухався Ріно, допомагаючи переставляти ноги Тимуру, за ним — Джеймі, понуро звісивши голову та не відводячи налитого кров’ю погляду від укритого пилом спідометра мопеда, а завершувала ходу Лаура, прикладаючи до рани замість пов’язки останній чистий клапоть від футболки.

Старезний «Honda Hobbit» залишився лежати на узбіччі, припадати піском і чорніти під сонцем, як, зрештою, і все, що потрапляє в пащеку Атаками.

LXXXV

LXXXV