Вони повернулися до трикімнатної хатини, в якій провели попередню ніч. Шукати чогось ліпшого не було ні часу, ні сил. Дорогою до селища Тимур Коршак розходився, оговтався й останні кількасот метрів зміг пройти самотужки. Лаура Дюпре взагалі почувалася як до аварії.

Усі четверо спинилися перед ґанком, за крок від масивних дерев’яних дверей хатини.

— У нас залишився один мопед, — почав Ріно, подивившись на годинник. — І це добре. Це дуже добре, — ґевал спідлоба глипнув на француженку, яка стояла, прихилившися спиною до шерехатої жовто-коричневої стіни, та понуро тупилася в пісок. — Ти зможеш сама доїхати до Калами?

— Що? — стрепенулася Лаура. — Я?

— Так, ти. Я хочу, щоб ти вирушила по допомогу. Сьогодні ж. Зараз же.

— Але до Калами дев’яносто кілометрів! — розгубилася француженка.

— Тебе млоїть після падіння?

— Ні.

— Болять внутрішні органи?

— Ні.

— Паморочиться в голові?

— Та ні!

— Тоді сідай та їдь. Тут єдина дорога, ти не заблукаєш. До заходу сонця три години, ти повинна до темряви дістатися до Калами, — Ріно особливо акцентував на слові «повинна». — Ми з Джеймі та Тимуром чекатимемо на тебе тут. Переночуємо в Сан-Педро.

— Але…

— Завтра зранку ти відшукаєш першу-ліпшу компанію, що здає автомобілі в оренду. Якщо твою картку розблокували, орендуєш машину та забереш нас. Якщо ні — клич рятувальників або шукай кого-небудь із місцевих, хто за гроші погодиться махнути сюди та витягти нас.

— Але я… Коли я приїду, всі офіси з оренди автомобілів будуть зачинені. Без знання мови мені буде важко переконати когось із місцевих пертися посеред ночі до Сан-Педро, до покинутого Сан-Педро. До світанку я точно не виберуся з Калами і… і тому я не розумію, чому маю їхати просто зараз? Може, краще почекати до ранку?

— Бо завтра ми почуватимемося гірше, ніж сьогодні, — почав дратуватися Ріно. — У нас ні води, ні їжі. У нас незабаром глюки почнуться від зневоднення!