Один за одним четверо чоловіків вийшли з номера. І тільки Джонні залишився лежати на ліжку.

— Я хочу прийняти душ, — зауважила Ліза, недвозначно киваючи на двері.

Джонні відірвав погляд від ноутбука.

— Чому ти не сповістила хлопців, що чуваки у вантажівці, цілком можливо, їдуть сюди по Коршака та його напарників? Що, як «сутінкові» пронюхали про них?

— Яке це має значення? — насправді це мало значення, і Ліза Джин Торнтон чудово це розуміла. У такому разі їм, майже напевно, не вдасться уникнути вогневого зіткнення з істотами у вантажівці. Джонні мовчав, розпікаючи Лізу докірливим поглядом. Зрештою вона відвела очі та тихо мовила: — Що від того змінилося б?

— Нічого, — Джонні опустив кришку MacBook’а, зісковзнув із ліжка та попрямував до виходу. — Просто вони мають право знати, що нам, імовірно, від початку доведеться «діяти за ситуацією».

XC

XC

П’ятниця, 23 січня, 19:47 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Повітря тремтіло та мінилося, наче водне плесо під вітром, через що краї розпеченої жовтогарячої кулі, що застигла в заглибині між пагорбами на заході, опливали та коливалися, — призахідне світило нагадувало розплавлений метал, що хлюпається в невидимій, нахиленій до горизонту чаші.

Лаура Дюпре відійшла від покинутого скутера на три з половиною кілометри. Вона не усвідомила, коли зупинилася, та, безсило звісивши руки вздовж тулуба, втупилася в сонце. Їй здавалося, що сонячний диск шкварчить, наче клапоть м’яса, кинутий на сковорідку, а вона не чує шкварчання, бо оглухла. Дивно, але француженка зовсім не переймалася глухотою. У якийсь момент жінка зосередила увагу на променях, які в ту мить скидались на щось осібне, відокремлене від сонця, та які дробилися, чіпляючись за її вії, і міріадами яскравих цяток затоплювали поле зору. Плями зіштовхувались і зливалися, формуючи калейдоскопічні візерунки небувалої, космічної краси.

А потім утома взяла своє: Лаура вирубилася та без жодного звуку повалилася ницьма на пісок.

Прохолодний вітер кидався ще теплим піском у її скуйовджене волосся…

XCI

XCI