El Ciego вловлював солоний і холодний запах океану — за кілька кілометрів на захід від місця, де зупинилася вантажівка, пролягало Панамериканське шосе, що зміїлося вздовж нерівної берегової лінії. Проте цікавило Сліпого інше — сухий і терпкий запах пустелі, що вчувався з південного сходу. Він ніколи не був у цій частині американського континенту, але щось усередині нього почувалося так, ніби повернулося додому. Сліпий знав — хоч і не усвідомлював, звідки взялося знання, — що поки що завертати в пустелю немає сенсу. Біля кордону з Перу пологе плато проорюють чимало сухих русел, котрі простягаються зі сходу на захід; вони заважатимуть, і щонайменше одне з них військовому ваговозу «М939» нізащо не подолати. Після того як він і його люди з’їхали з шосе та проскочили кордон, голос, який діймав дорогою з Ґуаякіля, вмовк, проте Сліпий не почувався ні розгубленим, ні покинутим: у його голові неначе проектор запрацював, висвітлюючи шлях, яким потрібно їхати. Спочатку — назад на широку асфальтовану Панамерикану, так буде швидше, а через двісті вісімдесят кілометрів — геть із шосе, далі — на схід, навпростець пустелею. Попри нічну пітьму, попри відсутність зору як такого, El Ciego бачив, що за три сотні кілометрів від місця, де він стоїть, починаються більш пологі річища, чимала частина яких відхиляється на південний схід. Роздувши ніздрі, Сліпий подумки переносився далі й далі вздовж вибраного маршруту, мчав у повітрі над руслами, які споглядав немов наяву, і чим більше заглиблювався в надра Атаками, тим чіткішими ставали картинки, які спливали перед внутрішнім поглядом.

Воно поверталося додому.

XCIII

XCIII

Субота, 24 січня, 05:39 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Зірки втрачали свій лютий блиск і поступово згасали. Небо на сході вкривалося блідо-рожевими мазками — невидимий художник невидимим пензлем починав малювати черговий уранішній шедевр. Холодне нерухоме повітря прослизало в напіввідчинене вікно з боку водія.

— Що означає, їх немає? — Ліза Торнтон крутнулася на передньому пасажирському сидінні та зиркнула на Елдріджа. У передсвітанковій пітьмі, що захопила просторий салон мінівена, підсвічене слабким світлом з екрана ноутбука обличчя мулата здавалося висіченим із каменю.

— ЦРУ шукає вантажівку, але…

— Вони не можуть знайти п’ятитонну вантажівку?

— Виходить, що не можуть, — із глибини салону буркнув Олівер Оллі Вонґ, найменш помітний і напрочуд мовчазний член команди, який, попри китайське прізвище, більше скидався на індуса.

— Не гарячкуй, Ліззі, — заспокоював її Джек Елдрідж. — Почекаймо ще трохи. Зараз надто темно.