— Ти як?
Здоровань скривився та спересердя жбурнув услід Штаєрману жменю піску:
— Козел… — прохрипів ґевал. — Фух… Тварина!
Він спочатку звівся навпочіпки, посидів хвилину, не піднімаючи голови, і тільки потім обережно встав.
Тимур і Ріно перезирнулися й одночасно поставили одне й те саме запитання:
— Що він тут робить?
Преподобний провів пальцями по скуйовдженому волоссю.
— Чекай… — на лобі Тимура пролягли зморшки, — вилетіло з голови, що з ним сталося 2009-го? Хіба Оскар не загинув під час бомбардування?
— Ні, — заперечив Ріно. — Він не витримав. Пішов у пустелю. За день чи два до того, як усе скінчилося.
Обличчя українця посвітлішало:
— От чорт! Я згадав.
Він воскресив у пам’яті той епізод, коли Оскар Штаєрман, залишивши магнітну перепустку в електронному замку, вийшов за зовнішню огорожу комплексу та попрямував у пустелю. Лаура з Тимуром тоді здивувалися, а Ріно пояснив, що таке трапляється. Із його хлопцями, які воювали в Анголі, таке не раз бувало: в голові щось наче лопається, гаснуть усі лампочки, після чого боєць устає і без зброї та бронежилета йде до укріплень ворога. Або ще кудись. Тимур пригадав, як він із Лаурою, Ріно й Аланом Ґрінлоном стояли біля воріт «NGF Lab» і дивилися вслід Штаєрману, доки силует чилійця не злився з пустелею. Відтоді, і аж до сьогодні, Оскара ніхто не бачив. Усі вважали — і це здавалося логічним, — що чилієць загинув у пустелі від зневоднення.
Українець раптом згадав іще один момент.
— Він же не був зараженим! Ми перевіряли його.
Ріно, все ще трохи кривлячись, кивнув:
— Так. Дженджик був чистим.
— Тобто він нормальний?
Здоровань напнувся та смачно сплюнув на пісок:
— Ні, фелла, він який завгодно, але