Вони повернулись до ґанку. Ріно промацав кишені, дістав достобіса пом’яту цигарку «Belmont».

— І що ми з ним робитимемо? — прохрипів Тимур. — Його не можна просто так лишити в пустелі. Ми мусимо допомогти, забрати його, завезти до якоїсь клініки…

Преподобний Ґроббелаар глузливо, зовсім не по- преподобному зиркнув на українця. Мовляв, на себе поглянь, альтруїсте, ледве на ногах тримаєшся, спершу себе врятуй із пустелі, а потім про ближнього турбуйся. По тому він уставив цигарку поміж зубів, витягнув запальничку, обтрусив її від піску та запалив. Затягнувся, аж прицмокнув від задоволення та, не виймаючи цигарки, сказав:

— Приїде Лаура — буде видно. — Після кількох глибоких затяжок, із насолодою спостерігаючи, як хмарки випущеного з ніздрів духмяного диму пливуть у височину та поступово розчиняються у прохолодному вечірньому повітрі, Ріно Ґроббелаар підсумував: — Добре, що не бот.

Тимур спробував усміхнутися, але біль у потрісканих пересохлих губах загасив посмішку в зародку. Чоловік погодився:

— Так, справді. Добре, що він не бот.

От тільки легше від того чомусь не ставало. Тимур не міг збагнути, чому незаражений і, судячи з усього, божевільний Оскар Штаєрман розмальовував фракталами стіни покинутих будинків. А ще з голови не йшов дурнуватий сон про Джеймі та спогади про те, що відбулося в шахті.

(то там вода?)

(звісно, там вода)

XCII

XCII

Субота, 24 січня, 02:25 (UTC –4)

11 км на південь від Арики, Чилі

Сліпий зіскочив із кузова на кам’янисту землю й, обійшовши вантажівку, повернувся на південний схід. Тоненький серпик місяця висів над його головою. Чоловік утягнув носом сухе повітря, розправив плечі та поводив обличчям із боку в бік. Бачити він не міг — жодного іншого «сутінкового», який би слугував йому очима, на той момент поруч не було, всі, крім водія, куняли в кузові, — через те здавалося, наче Сліпий принюхується.

Власне, він і справді принюхувався.