Ріно закашлявся. Кров тепер цебеніла не лише з ран, але й із рота преподобного.

— Тримайся, — Тимур гнівався на себе, адже на язиці крутилися самі лише банальності на кшталт «все буде добре» чи «потерпи». — Тримайся! Лаура мені голову відірве, якщо з тобою щось станеться, ти ж розумієш. Так що не здумай викидати коники, чуєш мене?

— Усе нормально, фелла… Все гаразд… — здоровань спробував посміхнутися. Він уже втямив, що не вишкребеться. Кров, що проступала з ран на животі, виглядала чорною, мов нафта. Велетню вистачило сил, щоб підняти голову з підлоги та подивитися. — Я радий, що помираю не сам…

— Ти не помираєш, чувак, не кажи цього! — українець не стримався, та сльози знову закапали з очей. — Бляха, ти не можеш померти!

— Усе нормально… так мусило бути… я завжди поводився так, наче намагався вирвати у світу якусь винагороду для себе… ніби я заслуговував на щось більше, ніж мав.

— Там, за стіною, федерали, — швидко заговорив Тимур, — прикинь, прийшли по нас! Мабуть, це Лаура постаралася. Серйозні хлопці, купа стволів. І знаєш, чим вони зараз займаються, чувак? Вони надирають задниці витрішкуватим вилупкам із Ґуаякіля. Аж пір’я летить. Чуєш? — постріли лунали звідусіль, зокрема й над їхніми головами: хтось стріляв із даху сусіднього будинку. — Ми переграли їх! Федерали перестріляють цих вилупків, заллють бетоном кляту підземну лабораторію, і психоістота більше ніколи не поверне…

Несподівано погляд ґевала провалився, язик нерухомо застиг у закривавленому роті. Тимур скулився й умовк недоговоривши. Зненацька Коршак напрочуд чітко усвідомив, що Ріно помре — Ріно, який здавався кулетривким, який сам міг завалити кого завгодно і який нічого (ну, гаразд, майже нічого) у цьому світі не боявся, — сконає у нього на руках, якщо він, Тимур, нічого не зробить.

— Допоможіть! — заволав чоловік. — Сюди! Швидше! ДОПОМОЖІ-І-ІТЬ! — він скочив на ноги та підбіг до вікна. Джонні Лонґбоу, вистромився з ніші та стріляв поодинокими, прицілюючись у когось далі по вулиці. Тимур ляснув руками по склу. — ДОПОМОЖІТЬ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

— Фелла… — долинуло з-за спини.

— Що? — озирнувся Тимур.

— Підійди.

Українець кинувся назад, присів біля південноафриканця та стиснув його руку. Долоня була холодною, неначе загорнута в шкіру брила льоду. На посірілому обличчі преподобного виступив холодний піт.

— Я тут, Ріно, я поруч.

— Воно повернеться, — прохрипів південноафриканець.

— Що ти верзеш?! — не стримався Тимур.

— Воно повернеться, фелла… Джеймі…

— Він заразився, я знаю, та це нічого не змінює! Він стане останнім із людей, хто постраждав від тієї потвори, от побачиш!