— Чувак, — Тимур не усвідомлював, що з його очей струменять сльози, лишаючи сліди на брудних щоках. — Чувак…

Ріно Ґроббелаар надсадно хрипів — вдихи були короткими та поверхневими, неначе ґевал боявся вдихнути на повні груди, цідячи повітря крізь зціплені зуби, як людина цідить щойно заварений, дуже гарячий чай, — і тупився в Тимура виряченими від страху та здивування очима.

— Мене підстрелили, фелла? — Ріно наче досі не вірив у те, що з ним сталося. — Вони добряче дістали мене, так?

Зціпивши губи в тонку бліду риску, Тимур Коршак тамував схлипування та намагався не дивитися на рани, з яких на вкриту пилом підлогу хатини стікала кров.

XCIX

XCIX

— «Сутінкові» відкрили вогонь, — О’Донован негучним, але високим від напруження голосом проказав у мікрофон. — Карлик завернув на схід і вибіг у пустелю.

Ліза Джин Торнтон та Ерік О’Донован залишились у мінівені. Автомобіль сховали за півкілометра від південного в’їзду до селища на випаленому сонцем і всіяному цупким висхлим бадиллям майданчику, який колись був полем для сої чи кукурудзи. Ліза не відходила від Лаури Дюпре, яка нарешті розплющила очі, а чорнявий техасець відстежував через дрон пересування «сутінкових». Троє інших агентів на чолі з Джонні Лонґбоу вирушили до хатини, в якій зник Ріно та його низькорослий супутник.

— Стріляють із провулка між глухою білою будівлею та напіврозваленою крамницею навпроти неї, — продовжував коментувати О’Донован. Раптово він вигукнув: — А хай йому! Лайно! Вони когось підстрелили. Джонні, Джеку, ви бачите? Хтось стояв на порозі, коли почалася стрілянина.

Ліза відвернулась від Лаури та глянула на екран.

— Бачу, — притискаючи пальцем навушник, підтвердив Лонґбоу. Довготелесий агент зайняв позицію південніше від халабуди, в якій Ріно, Тимур і Джеймі провели ніч: заліг за невисокою та порожньою (за винятком, звісно, сухої, як камінь, землі) дерев’яною клумбою, притуленою до шерехатої коричневої стіни, що витягнулася на півкварталу. Він не зауважив, хто впав, але через оптичний приціл карабіна М4 чітко проступали ноги, що не давали змоги дверям зачинитися. Джек Елдрідж, Гаррі Харпер та Оллі Вонґ підкрадалися до будинку зі сходу.

Несподівано ноги смикнулися — не ворухнулися, а саме смикнулися — та щезли в будівлі.

— Хтось затягнув тіло досередини, — затуливши долонею тонкий дротяний мікрофон, зазначив Джонні, — в будівлі є хтось іще.

— Це Тимур, — прошепотіла Ліза Торнтон. На ній не було мікрофона, її слова ніхто не почув.

— Еріку, — покликав блондин.

— Джонні, — відізвався О’Донован і попередив: — Двоє виходять на дорогу.