Вінс Флемінґ потягся лівою рукою через стіл, схопив нею мій правий зап’ясток, підтяг мою долоню до себе, тоді як його друга рука схопила біфштексний ніж, яким він різав на шматочки свою сосиску. Він змахнув ним над столом, описавши довгу і блискавичну дугу, й лезо вгородилося в дерево столу між моїм середнім і безіменним пальцями.

— Ой! — скрикнув я.

Рука Вінса затиснула мій зап’ясток, наче обценьками, притискаючи її до столу.

— Мені не подобається те, що ви припускаєте, — сказав він.

Я надто засапався, щоб відповісти. Я все ще дивився на ніж, розпачливо переконуючи себе, що він не простромив моєї руки.

— У мене до вас запитання, — сказав Вінс дуже спокійним голосом, усе ще тримаючи мій зап’ясток і залишивши ніж стриміти вертикально у столі. — Тут був іще один чоловік, який розпитував про мене. Ви щось про це знаєте?

— Який чоловік? — запитав я.

— Віком років п’ятдесяти, низенький, схожий на приватного детектива. Він теж розпитував тут про мене, хоч і більш ухильно, ніж ви.

— То, мабуть, був чоловік на ім’я Ейбеґнел, — сказав я. — Дентон Ейбеґнел.

— А звідки вам це відомо?

— Синтія його найняла. Ми обоє його найняли.

— Щоб стежити за мною?

— Ні. Я хочу сказати, що конкретно про це ми його не просили. Ми найняли його для того, щоб він спробував знайти родину Синтії. Або принаймні з’ясував, що з ними сталося.

— І це означало, що він повинен був вистежувати мене?

Я проковтнув слину.

— Він сказав, що, на його думку, на вас варто звернути увагу.

— Справді? І що ж він з’ясував стосовно мене?

— Нічого, — сказав я. — Тобто якщо він навіть щось з’ясував, то ми нічого про це не знаємо. І навряд чи коли-небудь дізнаємось.

— Чому ж так? — запитав Вінс Флемінґ.

Він або справді нічого не знав, або чудово вмів контролювати своє посічене віспою обличчя.