— Він мертвий, — сказав я. — Його теж убили. У гаражі для паркування, в Стемфорді. Ми думаємо, це якось стосувалося вбивства Тес.

— І хлопці казали мені також, що про мене ще розпитував один коп. Чорношкіра мадам, низенька й товста.

— Ведмор, — сказав я. — Вона розслідує всю цю справу.

— Що ж, — сказав Вінс, відпустивши свій зап’ясток і витягши ніж зі столу. — Усе це дуже цікаво, але мені, власне, до цього немає ніякого довбаного діла.

— То ви не бачили моєї дружини? — запитав я. — Вона не приходила сюди або до вашої майстерні поговорити з вами?

Дуже спокійним голосом він сказав:

— Ні.

І втупив у мене погляд, ніби чекав, що я стану заперечувати йому.

Я витримав його погляд.

— Сподіваюся, ви сказали мені правду, містере Флемінґ. Бо я зроблю все, що від мене залежить, аби вона й моя донька повернулися безпечно додому.

Він підвівся зі свого стільця, обійшов стіл і став біля мене.

— Чи повинен я сприйняти ваші слова як певну погрозу?

— Я хочу лише сказати, що коли йдеться про твою родину, то навіть такі люди, як я, люди, що не мають бодай крихітної частини того впливу, який мають люди на кшталт вас, навіть такі люди готові на все, що вони спроможні зробити.

Він схопив мого чуба в кулак, нахилив мою голову й наблизив своє обличчя до мого. Його подих смердів сосисками й кетчупом.

— Послухай-но, придурку, ти бодай трохи уявляєш собі, з ким розмовляєш? Ти забув, які хлопці привезли тебе сюди? Ти знаєш, що вони для мене здатні зробити? Ти можеш закінчити своє життя в купі тирси. Тебе можуть укинути з каменюкою на шиї в протоку. Тебе можуть…

Я почув, як унизу біля сходів один із трьох чоловіків, які мене сюди привезли, закричав:

— Стій, не ходи туди!

І жіночий голос, що відповів:

— Заткнися, довбаний йолопе.