— До зустрічі, містере Арчер!

— До побачення, Джейн, — сказав я, майже не чуючи, як вона спускається сходами, коли двері зачинилися.

Вінс повернувся до столу, його поза вже не була такою погрозливою, й опустився на стілець. Здавався трохи розгубленим і заговорив не відразу.

— Це добра дитина, — сказав я.

Вінс кивнув.

— Атож, вона така. Ми зійшлися з її матір’ю, і вона трохи психована, але Джейн — дівчина окей. Вона потребувала того, що ви називаєте стабільністю, у своєму житті. Мені не доводилося виховувати власних дітей, й іноді я справді дивлюся на неї як на дочку.

— Схоже, у вас із нею чудові стосунки, — сказав я.

— Ця бісова дитина завжди здатна обвести мене круг пальця, — сказав він і всміхнувся. — Вона згадувала про вас. Я просто не помітив зв’язку, коли ви сказали, хто ви такий. А від неї тільки й чуєш: містер Арчер тут, містер Арчер там.

— Справді? — запитав я.

— Вона каже, ви її підбадьорили, — мовив Вінс. — Похвалили її творчі здібності.

— Вона має талант.

Вінс показав на забиті книжками полиці.

— Я багато читав. Хоча й не належу до тих, кого ви називаєте людьми освіченими, але люблю читати книжки. Мені особливо подобаються книжки історичного й біографічного жанру. Пригодницькі — теж. Я, можна сказати, ставлюся з великою пошаною до людей, які здатні на це, які можуть сісти й написати книжку. Тому, коли Джейн сказала, що, на вашу думку, вона може стати письменницею, це мене дуже зацікавило.

— Вона має власний голос, — сказав я.

— Що?

— Знаєте, коли читаєш твори деяких письменників, то їх можна впізнати, навіть якщо їхнього імені немає на обкладинці.

— І справді, так буває.

— Оце і є власний голос. Я думаю, Джейн його має.

Вінс кивнув.

— Послухайте-но, — сказав він. — Я про те, що сталося…