— Отже, він повертається? Джеремі уже в дорозі додому?

— Так сказала Ініда. Сьогодні вранці він покинув готель у Мілфорді. Я думаю, ми перестрінемо його тут.

— Ми? Але ж ви сказали, що Синтії з вами нема.

— Її нема. Я приїхав сюди з чоловіком, якого звуть Вінс Флемінґ.

Почувши це ім’я, Клейтон замислився.

— Вінс Флемінґ, — сказав він спокійно. — Той хлопець. Той хлопець, із яким вона була тієї ночі. В машині. Хлопець, із яким вона була, коли я її знайшов.

— Так, це він. Він допомагає мені. Він тепер з Інідою.

— З Інідою?

— Він стереже її, щоб вона не зателефонувала Джеремі й не сказала йому, що ми тут.

— Але якщо Джеремі… якщо Джеремі вже повертається, то він уже все зробив.

— Зробив що?

— Із Синтією все гаразд? — В очах у нього з’явився вираз розпачу. — Вона жива?

— Звичайно, жива.

— А ваша донька? Ґрейс? Вона жива?

— Про що ви говорите? Звісно, вони живі.

— Бо якби щось трапилося з Синтією, то все має дістатися її дітям… Це все чітко обумовлено…

Я затремтів усім тілом. Скільки минуло годин, відколи я говорив із Синтією? Я мав коротку розмову з нею сьогодні вранці, свою єдину розмову з нею, відтоді як вона покинула наш дім уночі з Ґрейс.

Чи міг я знати, чи міг я мати бодай якусь певність, що вона і Ґрейс у цю хвилину живі?

Я дістав свого мобільника. Мені спало на думку, що в лікарні, мабуть, заборонено користуватися мобільними телефонами, та позаяк ніхто навіть не знав, що я тут, я вирішив, що можу знехтувати цією забороною.

Я набрав наш домашній номер.