— Ролі?

— Так, я тут. Я не можу цьому повірити.

— Я також.

— Що він тобі розповів? Він розповів тобі, що тоді сталося?

— Ми тільки почали розмову. Я перебуваю в лікарні, на північ від Буфало. Він у не дуже добрій формі.

— Він може розмовляти?

— Так. Я розповім тобі все, коли зможу. Але пошукай Синтію. Якщо ти її знайдеш, нехай вона мені негайно зателефонує.

— Гаразд. Я негайно їду. Уже вдягаюся.

— І ще одне, Ролі, — сказав я. — Я сам їй скажу. Про батька. У неї виникне мільйон запитань.

— Звичайно. Якщо я довідаюся що-небудь, то зателефоную.

І тут я згадав про ще одну особу, яка могла щось знати про Синтію та про місце її перебування. Памела телефонувала нам додому досить часто, і я запам’ятав її номер, що висвічувався на дисплеї нашого телефону. Я набрав його й перечекав кілька дзвінків, поки вона підняла слухавку.

— Алло? — Голос у Памели був іще більш сонний, аніж у Ролі.

Десь на задньому плані чоловічий голос запитав: «Хто там?»

Я сказав Памелі, хто це, і попросив пробачення, що телефоную в такий жахливо пізній час.

— Синтія кудись поїхала, — сказав я. — Із Ґрейс.

— Господи, — промовила Памела, і її голос відразу перестав бути сонним. — Їх викрали чи щось таке?

— Ні, ні, нічого подібного. Вона сама поїхала. Вона хотіла кудись утекти.

— Вона сказала мені, здається, вчора, а може, позавчора — Господи, коли ж це було? — що вона може не прийти, тож якщо вона не з’явиться, щоб це не було несподіванкою для мене.

— Я лише хотів сказати, щоб, коли вона раптом зателефонує тобі, ти їй сказала, нехай вона негайно сконтактується зі мною. Памело, я знайшов її батька.

На протилежному кінці лінії запала мовчанка. Потім раптом: