— Геть з дороги!

Жінка обернула голову назад і встигла витягти чоловіка майже з-під коліс моєї каталки саме в ту мить, коли ми промчали мимо.

Сенсори на розсувних дверях пункту невідкладної допомоги не змогли зреагувати достатньо швидко, й мені довелося натиснути на гальма, щоб не проломитися із Клейтоном крізь скло. Я пригальмував так швидко, як тільки міг, щоб при цьому він не нахилився різко вперед і не випав із крісла, і саме в цю мить якийсь чоловік, що, певно, належав до охоронної служби, наздогнав мене й закричав:

— Досить! Зупиняйся тут, чоловіче!

Я був надто накачаний адреналіном, щоб зупинитися й подумати, що роблю. Тепер мною керував тільки інстинкт. Я рвучко обернувся, використавши той момент руху, який, певно, утворився в мені від швидкого бігу коридором, і водночас стискаючи пальці в кулак, і зацідив свого переслідувача точно у скроню.

Він не був дуже великим чоловіком, важив, певно, фунтів 150,[39] мав десь п’ять футів і вісім дюймів[40] зросту, чорне волосся й вуса й, мабуть, думав, що його сіра уніформа та великий чорний пояс із пістолетом гарантують йому цілковиту безпеку. На щастя, він ще не видобув своєї зброї, мабуть, думаючи, що чоловік, який штовхає крісло-візок з умирущим пацієнтом, не становить для нього загрози.

Але він помилився.

Він упав на підлогу кімнати невідкладної допомоги, як маріонетка, що їй раптово обрізали шворки. Десь заверещала жінка, але я не став гаяти час і дивитися, хто вона така, бо інакше всі інші накинулися б на мене. Я круто обернувся, поклав руки на ручки крісла на коліщатах і виштовхав Клейтона на паркувальний майданчик, підкотивши крісло до пасажирських дверцят «Доджа».

Я дістав ключі, відімкнув дверцята дистанційним керуванням і відчинив їх. Пікап був високий на колесах, і мені довелося підняти Клейтона, щоб посадити його на пасажирське сидіння. Я клацнув дверима, зачиняючи їх, перебіг на протилежний бік і зачепив крісло-візок правою передньою шиною, коли дав задній хід. Я почув, як воно заскреготіло, вдарившись об крило.

— Прокляття, — вилаявся я, подумавши, як охайно Вінс утримував свій автомобіль.

Шини пікапа заскрипіли, коли я вихопився з паркувального майданчика, завернувши до автостради. Краєм ока я побачив, як кілька людей вибігли з пункту невідкладної допомоги й дивилися, як я від’їжджаю. Клейтон, який уже здавався геть виснаженим, сказав:

— Негайно їдьмо до мене додому.

— Знаю, — мовив я. — Я вже їду саме туди. Треба довідатися, чому Вінс не відповідає, переконатися, що все окей, може, навіть зупинити Джеремі, коли той з’явиться, якщо уже не з’явився.