— Не слухай його, — сказала Ініда. — Просто пристрель.
— Про що ти кажеш? — крикнув він, звертаючись до мене.
— Вона вистрелила в людину у вашому домі. У чоловіка на ім’я Вінс Флемінґ. Тепер він у лікарні й уже розповідає поліції про все. Ми з ним приїхали до Янґстауна учора ввечері. Я все розгадав. Я вже викликав поліцію. Не знаю, як ви спершу планували це зробити. Певно, збирались створити враження, ніби Синтія втратила глузд, ніби вона була якось причетна до смерті свого брата та своєї матері, тож приїхала сюди й заподіяла собі смерть. Так ви думали?
Я чекав відповіді. Не почувши ніякої, я провадив:
— Але тепер про цей ваш план усім відомо, Джеремі. Він уже не спрацює.
— Він сам не знає, що базікає, — сказала Ініда. — Я тобі сказала — убий його. Роби те, що наказує тобі мати.
— Мамо, — сказав Джеремі. — Я не знаю… Я ніколи нікого раніше не вбивав.
— Заткнися, йолопе. Ти ж щойно збирався вбити цих двох.
Я бачив потилицю Ініди, бачив, як вона кивнула в бік автомобіля Синтії.
— Так, але тут мені треба було лише зіпхнути автомобіль у провалля. Це
Клейтон відчинив пасажирські дверці «Хонди» й повільно вибрався назовні. Я міг дивитися під автомобілем і бачив його черевики, його не затулені шкарпетками щиколотки, коли він намагався стати на ноги. Скалки розтрощеного кулею лобового скла посипалися з його штанів на землю.
— Повернися в машину, тату, — сказав Джеремі.
— Що? — вигукнула Ініда. — То він тут? — Вона побачила його в дзеркалі пасажирських дверцят. — Господи! — сказала вона. — Ти тупий, старий йолопе! Хто тебе випустив із лікарні?
Дуже повільно він дочовгав до «Імпали». Коли він дійшов до задньої частини автомобіля, то поклав руки на корпус, перестав хитатися й перевів подих. Схоже, він був на грані колапсу.
— Не роби цього, Інідо, — прохрипів він.
Потім почувся голос Синтії:
— Тато?
— Привіт, моя люба, — сказав він. Він спробував усміхнутися. — Я не знаю, де мені знайти слова, щоб просити в тебе пробачення за все те, що сталося.
— Тато? — знову повторила вона з глибокою недовірою в голосі.