Я прихилився до прилавка.

— Вам доведеться знову викликати водолазів, — сказав я.

Я розповів їй майже все. Як Вінс виявив, що зі старою газетною вирізкою було щось не так, як це вивело нас на Слоуна й привело до Янґстауна, як я знайшов Клейтона Слоуна в госпіталі, як Джеремі й Ініда заманили Синтію і Ґрейс у пастку.

Як автомобіль перетнув край провалля й полетів на дно кар’єру, забравши з собою Клейтона, Ініду та Джеремі.

Я пропустив лише одну малу частинку, яка ще непокоїла мене, і я не був певен, що вона означає. Хоч у мене й було певне передчуття.

— Нічого собі, — сказала Рона Ведмор. — Це справжня історія.

— Вона таки справжня, — сказав я. — Якби мені треба було її вигадати, то я вигадав би щось набагато ймовірніше.

— Мені треба буде поговорити про це також із Ґрейс, — сказала Ведмор.

— Не тепер, — сказала Синтія. — Їй і без того довелося багато витерпіти. Вона виснажена.

Ведмор мовчки кивнула. Потім сказала:

— Я зроблю кілька дзвінків, домовлюся щодо водолазів, повернуся сюди пізніше, надвечір. — Вона обернулася до мене: — А ви рушайте до Мілфордської лікарні. Можу вас туди підвезти, якщо хочете.

— Дякую, — сказав я. — Я поїду туди трохи згодом, викличу таксі, якщо буде треба.

Ведмор пішла, а Синтія сказала, що йде нагору, трохи привести себе до ладу. Автомобіль Ведмор від’їхав лише хвилину тому, коли я почув, як до будинку наближається інша машина. Я відчинив передні двері, коли Ролі в довгому піджаку, накинутому на синю картату сорочку й сині широкі штани, вже підіймався на ґанок.

— Привіт, Тері! — сказав він.

Я приклав пальця до губів.

— Ґрейс спить, — сказав я.

Я жестом показав йому, щоб він ішов за мною на кухню.

— То ти їх знайшов? — запитав він. — Синтію теж?

Я кивнув, шукаючи в буфеті знеболювальних пігулок. Я знайшов пляшечку з ними, висипав кілька собі на долоню й набрав у склянку холодної води з-під крана.

— Ти здаєшся пораненим, — сказав Ролі. — Деякі люди на все готові, аби тільки домогтися тривалої відпустки.