— Що ж, — сказав я, — от і добре, що я вирушаю разом із вами.

Емма рвучко обернулася до мене.

— Ой, як гарно! — скрикнула вона, обнімаючи мене. — А ти твердо вирішив?

Я сказав, що так. Діти, хоча й втомились, радісно загукали і заплескали в долоні. Навіть Єнох потиснув мені руку. Та коли я знову поглянув на Емму, її усмішка зів’яла.

— Що таке? — спитав я.

Вона ніяково опустила очі.

— Є одна обставина, про яку ти маєш знати, — сказала вона. — А коли взнаєш, то боюся, не захочеш вирушати разом із нами.

— Та ні, я не передумаю, — запевнив я її.

— Коли ми звідси поїдемо, цей контур зачиниться. І цілком можливо, що ти більше не зможеш повернутися в час, з якого ти прийшов. Принаймні, це буде дуже непросто зробити.

— У тому часі для мене немає нічого цікавого, — швидко заперечив я. — Навіть якби й була можливість повернутися, я не впевнений, що захотів би.

— Це ти тепер так кажеш. А я хочу, щоби ти не мав жодного сумніву.

Я кивнув і підвівся.

— Ти куди? — спитала Емма.

— Піду пройдуся.

Я не пішов далеко, лише повільно вибрів за межі подвір’я, і подивився на небо — чисте від хмар і диму, всипане мільйонами зірок. Зірки — теж мандрівники у часі. Скільки ж оцих древніх світлових цяток насправді є лише останнім спалахом уже померлих сонць? А скільки з них народилися, але світло їхнє ще не долетіло до нас? Якщо всі сонця, окрім нашого, сьогодні згаснуть, то скільки поколінь знадобиться нам, щоби дізнатися, що ми — єдині у Всесвіті? Я завжди знав, що небеса сповнені таємниць, але тільки тепер збагнув, як багато їх і на землі.

Я опинився там, де стежина виходила з лісу. У тому напрямку була домівка і все, що мене з нею пов’язувало, все, що я знав, — звичайне, буденне й безпечне.

Та виявилося, що це не так. Що насправді це не так. Принаймні, віднедавна. Бо потвори убили діда Портмана і прийшли за мною. Рано чи пізно вони прийдуть знову. Невже я колись прийду додому і застану татка в калюжі крові на підлозі? Або маму? А в протилежному напрямку збиралися маленькими купками дітлахи, будуючи плани на майбутнє, і багатьом із них це доводилося робити вперше.

Я повернувся до Емми. Вона й досі сиділа, занурившись у масивну книгу. Біля неї сиділа пані Сапсан, час від часу стукаючи дзьобом по мапі. Коли я підійшов, Емма запитально поглянула на мене.

— Так, я впевнений, що хочу подорожувати разом із вами.

— Я дуже рада, — усміхнулася вона.