— Та так, випадково опинився поблизу. — Він підняв угору сучасного вигляду пляшечку з пігулками. — Мушу сказати, в майбутньому навчилися виробляти просто чудові знеболювальні таблетки!

— Татку, знайомся, це Мілард, — сказав я. — Ти його не бачиш, бо він невидимий.

— Приємно познайомитися.

— Аналогічно, — відповів Мілард.

Я підійшов до батька і став навколішки біля стільця, на якому він сидів. Його голова злегка сіпнулася.

— Я їду, татку. Певний час ми не бачитимемося.

— Невже? І куди ж це ти їдеш?

— У подорож.

— У подорож, — повторив батько. — І коли ж ти повернешся?

— Сам не знаю.

Він похитав головою.

— Точнісінько, як твій дідо. — Мілард налив у склянку води із крана і приніс йому, а батько простягнув руку і, як нічого не було, взяв її так, наче летючі склянки з водою — то є цілком буденна річ. Мені здалося, що він і справді гадав, що все це йому сниться. — Що ж, добраніч, — сказав він і підвівся, притримуючись за стілець, а тоді почвалав до своєї спальні. Зупинившись на порозі, він обернувся і поглянув на мене.

— Джейку!

— Слухаю, татку.

— Будь обережним, добре?

Я кивнув. Він зачинив двері. І через кілька секунд я почув, як його тіло гепнулося на ліжко.

Я сів і потер руками обличчя, не знаючи, що й гадати.

— Ну як, ми допомогли тобі? — спитала Оливка, висячи під стелею.

— Навіть не знаю, — відповів я. — Мабуть, ні. Згодом він прокинеться і подумає, що всі ви йому наснилися.

— Можеш написати йому листа, — запропонував Мілард. — Напиши йому все, що захочеш, — однаково він не зможе нас наздогнати.