— Зрештою, пане генерал, ви щойно дали нам це зрозуміти, — погодився з її висновком Роман.

— Припустімо, ви маєте рацію. Хтось проговорився, стався витік інформації, — спокійно заговорив Савченко. — Ми робимо, можна сказати, одну справу, тому підтверджую: так, десять днів тому Богдан Баглай утік з-під варти, вбивши під час втечі двох оперативників, охоронця, слідчого, ще одну, зовсім сторонню людину, і тяжко поранивши ще трьох. Серед них — адвокат, котрий свого часу вів його справу. Подробиць не буде. Оголошено загальнодержавний розшук. Ви це хотіли почути?

— Ви не маєте права приховувати інформацію…

— Ми, пані Олено, маємо будь-які права. У цій ситуації її оприлюднення через пресу й телебачення лише ускладнить, на нашу думку, процес розшуку. Це не в наших інтересах, ось таке формулювання.

— Чому? Ви можете пояснити — чому?

— Причин багато, — навіть Олена з її порівняно невеликим досвідом зрозуміла, що генерал ухиляється від прямої відповіді. — Вірите, я вигадаю їх зараз десяток, і кожна матиме об’єктивний вигляд. Наприклад, скільки можна давати оголошень про розшук однієї людини на телебаченні та в газетах? Один раз, максимум — два. Далі це вже нікого не хвилюватиме. Журналісти перекажуть подробиці втечі, охоче потопчуться по міліції, вони це люблять, а потім — усе. Наступного дня виникне інша тема, не менш цікава. Навіть більше: Баглай, мабуть, уважно стежить за пресою. І взагалі — він тепер дуже уважний та обережний. Нехай заспокоїться, вирішить, що шукати його перестали, і вилізе на поверхню, втратить обережність. Досить аргументів чи продовжити?

— Розумієте, — Роман заговорив, старанно фільтруючи слова, — для нашої програми можна зробити виняток. Ми нібито причетні якимось чином до справи Баглая, тому повідомлення про його втечу, навіть без подробиць, додасть нам аудиторії.

— Ви думаєте насамперед про це?

— Робота у мене така — саме про такі речі дбати в першу чергу. Але я певен: ще більш резонансно це повідомлення прозвучить у новинах. На такі речі вашої згоди мені не потрібно, існує право журналіста на вільне отримання та розповсюдження інформації…

— Послухайте, Романе Романовичу, вимкніть, вибачте на слові, дурня! — генерал підвищив тон розмови. — Ви ж не хочете, аби ваші «Портрети» перестали існувати?

— Ви погрожуєте закрити програму?

— Боже збав — погрожувати телеканалу! Можете дати добро на озвучення цієї частини нашої розмови в новинах чи деінде. У вас буде п’ятнадцять хвилин слави. Потім, Романе Романовичу, наша співпраця й добрі стосунки припиняться раз і назавжди. Наступного ж дня будь-яка інформація такого роду закриється не лише для вашого каналу — для преси взагалі. Окрім спеціалізованої, на зразок наших відомчих газет і журналів і підконтрольних телепрограм на зразок «Чорного квадрату», «Закону», підполковник Стогній взагалі позбавиться конкурентів. Можете бути спокійні: новий міністр тільки й чекає слушної нагоди, аби максимально обмежити доступ преси до міліції. А винуватцями всього станете ви. Про це ми вже потурбуємося, можете бути спокійними. Тепер скажіть: вам це треба?