— А що сталося з суулом, який ти з нього видобув? — спитала пані Сапсан.

— Його ввели піддослідним!

Але імбрина заперечно похитала головою.

— Ми перевірили твій експеримент. Їм ввели суул від свійських тварин, а це може означати лише одне. Ти залишив Ейбову душу собі.

— Твої звинувачення абсурдні! — закричав Бентам. — То про це ти сказала Раді? Це тому я тут гнию? — Я не міг розібрати, він щиро здивувався чи просто добре грає. — Я знав, що ти вважаєш загрозою для себе мій інтелект і надзвичайні лідерські здібності. Але те, що ти впадеш так низько, щоб усунути мене з дороги… ти знаєш, скільки років я вже борюся з лихом вживання амброзії? Що, на Бога, я міг зробити з суулом того бідолахи?

— Те саме, що наш братик хоче зробити з юним паном Портманом, — сказала пані Сапсан.

— Я ці твої закиди навіть заперечувати не буду, забагато честі. Бажаю тільки, щоб цей туман у тебе в голові розвіявся і ти зрозуміла правду: Альмо, я на твоєму боці. І завжди був.

— Ти завжди на тому боці, де тобі вигідно бути.

Бентам зітхнув і подивився на нас із Еммою поглядом засудженого до страти на шибениці.

— Прощавайте, дітки. Познайомитися з вами було надзвичайно приємно. Я повертаюся додому; на те, щоб урятувати всі ваші життя, пішло забагато сил як на такого старого й немічного чоловіка. Але я сподіваюся, що одного дня, коли ваша директриса схаменеться, ми зустрінемося знову.

Він торкнувся краю капелюха, і вони з ведмедем, прокладаючи собі шлях через юрбу дивних, вирушили назад у бік вежі.

— Театральна вистава, — пробурчав я, хоча мені стало навіть трохи його шкода.

— Імбрини! — гукнула пані Сапсан. — Нагляньте за ним.

— А він правда вкрав Ейбову душу? — спитала Емма.

— Без доказів ми не можемо мати певності, — відповіла пані Сапсан. — Але решта його злочинів, разом узятих, заважать на більше, ніж пожиттєве вигнання. — Коли вона провела його поглядом, з її обличчя зник кам’яний вираз і його вираз пом’якшився. — Завдяки своїм братам я вивчила один непростий урок. Ніхто не в змозі завдати тобі більшого болю, ніж люди, яких ти любиш.

* * *

Вітер змінив напрямок, і ось уже хмара попелу, що посприяла витворам під час утечі, рушила в наш бік. Вона налетіла швидше, ніж ми встигли відреагувати, повітря враз стало колючим, і згасло денне світло. Звідусіль залопотіли крила — то імбрини обернулися й полетіли у височінь, здіймаючись над бурею. Мій порожняк упав на коліна, схилив голову й затулив лице двома вільними язиками. Він звик до попільних штормів, а от наші друзі зовсім не знали, як під час них поводитися. Я чув, що вони панікують у темряві.