— Погоджуюсь, — сказала Емма. — Якщо ми його не зловимо, жодна перемога не матиме значення. Правда ж, пані Сапсан?

Я роззирнувся навколо, та директриси ніде не було. Емма також пошукала її поглядом у натовпі.

— Пані Сапсан? — із панікою в голосі покликала вона.

Я наказав порожнякові випростатися, щоб можна було краще розгледіти.

— Хто-небудь бачить пані Сапсан? — прокричав я. Тепер уже всі почали роздивлятися, позирати на небо (ану ж як вона стала птахом і полетіла?), на землю (ану ж як приземлилася, та ще не обернулася людиною?).

І тут наші занепокоєні розмови розітнув високий тріумфальний крик.

— Діти, можете більше не шукати! — Спочатку я не міг зрозуміти, звідки лине той голос. А він тим часом вів далі: — Виконуйте мої накази, і вона не постраждає.

А потім я побачив, як з-під гілля маленького почорнілого від попелу деревця одразу за брамою витворів виходить знайома постать.

Коул. Скоцюблений чоловічок без зброї в руках і охоронця під боком. Його бліде обличчя спотворювала неприродна гримаса, очі ховалися за опуклими сонцезахисними окулярами, від чого він нагадував якусь велику комаху. Увесь такий із себе франт: у плащі з каптуром, з золотими ланцюгами на шиї й пишною шовковою краваткою. Вигляд у нього був радісно-божевільний, мов у якогось схибленого доктора з готичного роману, який провів на собі забагато дослідів. І, думаю, саме його очевидне божевілля (а ще те, що ми знали — він здатен чинити справжнє лихо) завадило нам кинутися до нього й роздерти навпіл. Такі, як Коул, ніколи не бувають настільки беззахисними, як здається на перший погляд.

— Де пані Сапсан? — закричав я, і в унісон зі мною зазвучали вимогливі голоси імбрин та дивних.

— Там, де їй і належить бути, — відповів Коул. — Зі своєю сім’єю.

Рештки димної хмари вітром винесло з табору за його спиною, і ми побачили Бентама та пані Сапсан у подобі людини, але її тримав у лапах Бентамів ведмідь. Її очі горіли від люті, але вона розуміла, що не варто опиратися, коли тебе схопив ведмегрим з гострими кігтями й поганим характером.

Скидалося на те, що ми знову потрапили в нічне жахіття, яке переживали знову й знову. Пані Сапсан знову викрали, цього разу Бентам. Він стояв трохи позаду ведмедя, опустивши очі, наче соромився зустрітися з нами поглядом.

Шоковані й гнівні крики пронеслися натовпом дивних та імбрин.

— Бентам! — крикнув я. — Відпусти її!

— Ти чортів зрадник! — вигукнула Емма.

Бентам підняв голову і подивився на нас.

— Ще буквально десять хвилин тому, — бундючним тоном промовив він, — я був вам відданим. Я вже давно міг віддати вас братові, але не зробив цього. — Звузивши очі, він зиркнув на пані Сапсан. — Альмо, я вибрав тебе, бо вірив… наївно з мого боку, звісно… що коли я допоможу тобі та твоїм вихованцям, ти нарешті зрозумієш, як несправедливо ти до мене ставилася й залишиш минуле в минулому, забувши про наші колишні незгоди.