— За це ти довіку скнітимеш у Безмилосердному проваллі! — закричала пані Сапсан.

— Я вже не боюся твоєї жалюгідної маленької ради, — заявив Бентам. — Ти більше не триматимеш мене під замком. — Він стукнув ціпком об землю. — Пі-Ті, намордник!

Ведмідь затулив пані Сапсан обличчя лапою.

Широкими кроками Коул рушив до брата й сестри, розкриваючи обійми. На його обличчі квітнула посмішка.

— Бенні зробив вибір — він буде себе відстоювати. І я, наприклад, його вітаю! Нема нічого кращого за возз’єднання родини!

Та раптом якась невидима сила потягла Бентама назад. Біля його горла сяйнуло лезо ножа.

— Нехай ведмідь відпустить пані Сапсан, бо заріжу! — прокричав знайомий голос.

— Це Мілард! — охнув хтось із нашого натовпу.

Так, то був Мілард — без одягу, невидимий. Бентам перелякався на смерть, але Коула це, здавалося, лише роздратувало. З глибоких надр свого плаща він витяг старовинного револьвера й націлив його в голову Бентамові.

— Відпустиш її — і тебе вб’ю я, братику.

— Ми ж уклали пакт! — запротестував той.

— І коли ти піддасися на вимоги голого хлопчика з тупим ножем у руках, це буде порушенням того пакту. — Коул звів курок, підійшов до Бентама впритул, притиснув йому дуло до скроні й звернувся до Міларда: — Якщо ти змусиш мене вбити мого єдиного брата, вважай, що твоя імбрина теж покійниця.

Повагавшись якусь хвилю, Мілард кинув ножа на землю й побіг. Коул хотів було його схопити, але промазав, і Мілардові кроки віддалилися по трав’яній стежині.

Бентам заспокоївся й розрівняв зім’яту сорочку. А Коулові веселощі де й поділися. Він націлив револьвер на пані Сапсан.

— А тепер слухай мене! — гаркнув він. — Ви там, на тому боці мосту! Відпустіть вартових!

Вибору в них не було — мусили підкоритися. Шарон і його кузени відпустили захоплених витворів і позадкували, а витвір, що стояв на нашому боці мосту, притьмом підхопив із землі свою зброю. За кілька секунд баланс сил змінився докорінно, і от уже на юрбу дивилося чотири дула, а одне було скеровано на пані Сапсан. Коул міг робити все, що йому заманеться.

— Хлопче! — він показав на мене. — Скинь порожняка у прірву! — Його різкий голос голками проколював мої барабанні перетинки.

Я підвів свого порожняка до краю провалля.

— Накажи йому стрибнути!

Виходило так, що вибору в мене не лишалося. То була б жахлива втрата, але, мабуть, воно й на краще: порожняк дуже страждав, з його ран витікала чорна кров і збиралася під ногами. Він би однаково не вижив.