Приклавши згорнуту ківшиком долоню до вуха, Коул розсміявся.

— Що кажеш? Не чую! — а потім розвернувся й рушив у бік вежі.

— Уперед! — загорлала сторожа, і ми всі, спотикаючись, побрели слідом за ним.

Розділ дев’ятий

Розділ дев’ятий

Нас, мов худобу, гнали до вежі. Тих, хто відставав, витвори підганяли штурханами й били ногами. Без порожняка я сильно шкутильгав і майже не міг іти: давалися взнаки укуси на грудях, а дія знеболювального пилку вже потроху слабшала. Та все одно я змушував себе просуватися вперед, а подумки гарячково перебирав варіанти нашого порятунку. І кожен був нездійсненнішим за попередній. Без моїх порожняків усі наші особливі здібності майже нічого не важили порівняно з витворами та їхньою зброєю.

Так ми проминули руїни будівлі, в якій згинули мої порожняки: переступали через цеглу, забарвлену кров’ю папуг та витворів, промарширували подвір’ям зі стінами, зайшли у двері вежі й піднялися її гвинтовим коридором повз однакові чорні двері. Попереду нас парадним кроком ішов Коул, дуже скидаючись на схибленого ватажка банди. Він то високо підкидав ноги й розмахував руками, то розвертався обличчям до нас і сипав образами та прокльонами. Позаду нього брів величезний ведмідь, у чиїх обіймах їхав Бентам. Пані Сапсан звір перекинув собі через плече.

Дорогою вона просила братів схаменутися.

— Згадайте давні легенди про Абатон і те, який ганебний кінець спіткав кожного дивного, що наважився вкрасти душі з Бібліотеки! Її сила проклята!

— Альмо, я вже не дитина, мене вже не злякаєш старими імбринськими казочками, — зневажливо пирхнув Коул. — Припни язика. Якщо не хочеш його позбутися.

Невдовзі вона облишила спроби їх переконати й просто мовчки дивилася на нас з ведмежого плеча. Її обличчя випромінювало силу. «Не здумайте боятися, — наче телеграфувала нам вона. — І не таке переживали».

Але я боявся, що не всі з нас доживуть навіть до верхівки вежі. Раз у раз обертаючись, я намагався збагнути, в кого влучив з револьвера Коул. Побачив, що в гущавині людей Бронвін несе на руках чиєсь обм’якле тіло (здається, пані Шилодзьобку), і тут чиясь м’ясиста рука угріла мене по голові.

— Гляди вперед, бо в коліно встрелю, — прогарчав мій охоронець.

Врешті-решт ми прийшли до верхівки вежі та її останніх дверей. На вигнутій стіні коридору трохи далі відбивалося бліде денне світло — над нами була відкрита тераса (я подумки занотував це на майбутнє).

Коул став перед дверима, радісний, розсміяний.

— Перплексусе! — гукнув він. — Синьйоре Аномалус! Так, там, позаду. Оскільки цим відкриттям я частково завдячую твоїм експедиціям і невтомній праці — люблю віддавати належне! — то велику честь першим відчинити ці двері я передаю тобі.