Не піддатися цьому було неможливо. Ми втішали їх, як могли, нас оточували шморгання й зітхання. Я навіть уявляти не хотів, що довелося пережити моїм друзям, не кажучи вже про тих, хто провів багато тижнів чи місяців в ув’язненні в Коула. Порівняно з цим, мої синці й травми були подряпинами.

Але найдовше я пам’ятатиму трьох урятованих братів. Їхнє здоров’я наче й не дуже постраждало, але побачене й пережите їх так шокувало, що вони оніміли. За першої ж нагоди вони відійшли від натовпу, знайшли якісь камінці, щоб на них присісти, й порожніми поглядами вдивлялися в простір. Найстарший обіймав молодших двох за плечі. Було таке відчуття, що вони не можуть поєднати картинку, яку бачать перед собою, з тим пеклом, яке звикли сприймати за реальність.

Ми з Еммою підійшли до них.

— Тепер ви в безпеці, — м’яко сказала вона.

Вони подивилися на неї так, наче не розуміли значення цього слова.

Побачивши, що ми з ними розмовляємо, Єнох підійшов до нас разом із Бронвін. За собою вона тягла напівпритомного витвора — лаборанта зі зв’язаними руками. Хлопці аж сахнулися.

— Він більше не завдасть вам болю, — запевнила їх Бронвін. — Більше ніхто з них не завдасть.

— Може, залишити його тут з вами ненадовго, — з диявольською посмішкою промовив Єнох. — Вам точно є про що з ним побазікати.

Витвір підвів голову. Побачив хлопців, і його чорні очі полізли на лоба.

— Годі, — сказав я. — Не треба їх мучити.

Найменшенький стиснув руки в кулаки й став підводитися, але найстарший брат змусив його сісти й щось прошепотів на вухо. Молодший заплющив очі й кивнув, наче хотів перестати про щось думати, а потім схрестив руки й затиснув кулаки під пахвами.

— Ні, дєкую-ю-ю, — чемно відповів він з протяглим південним акцентом.

— Ходімо, — сказав я, і ми залишили їх самих. А Бронвін поволокла витвора за собою далі.

* * *

Ми безцільно вешталися табором, очікуючи на вказівки від імбрин. Але було дуже приємно скинути з себе відповідальність за ухвалення рішень. Ми почувалися виснаженими, але на підйомі, неймовірно змученими, але водночас нас заряджало божевільне розуміння того, що ми вижили.

То тут, то там спонтанно вибухали радісні крики, сміх, пісні. Мілард і Бронвін танцювали на понівеченій землі. Оливка й Клер тулилися до пані Сапсан, а та носила їх на руках і металася подвір’ям, перевіряючи то те, то се. Горацій усе щипав себе, не вірячи, що це не один з його снів, прекрасне майбутнє, до якого ще дуже далеко. Г’ю блукав самотиною, помітно сумуючи за Фіоною, чия відсутність залишила в наших душах чорну діру. Мілард тривожився за свого героя, Перплексуса, чиє пришвидшене старіння зупинилося, коли ми зайшли в Абатон і, на диво, досі не відновилося. Але неодмінно відновиться, похмуро запевняв нас Мілард. А тепер, коли вежі Коула більше не існувало, незрозуміло було, як Перплексус зможе потрапити у свій старий контур. (Звичайно, був ще Панконтуркон Бентама, але котра з його сотні дверей туди вела?)