Загадку було розгадано під час наступного ранкового сеансу в доктора Спенґер, відвідати який запросили й моїх батьків, хоч це було незвично. Вони сиділи напружені й з попелясто-сірими обличчями, навіть світську бесіду підтримувати не могли. Почала Спенґер з простих невинних запитань. Як я почуваюся? Чи не бачив я цікавих сновидінь? Я розумів, що вона підводить до чогось важливого, і зрештою не витримав напруги й невідомості.

— А чому батьки тут? — спитав я. — І чому в них такі обличчя, наче вони щойно з похорону?

Уперше за весь час нашого знайомства незмінна усмішка доктора Спенґер зблякла. Відкривши шухляду письмового стола, вона витягла звідти три конверти.

Листи від Емми. Усі розпечатані.

— Нам треба про це поговорити, — сказала вона.

— Ми ж домовилися, що між нами не буде жодних таємниць, — озвався тато. — Джейкобе, це погано. Дуже погано.

У мене затрусилися руки.

— Це приватне, — я силкувався оволодіти своїм голосом, але мені це погано вдавалося. — Це для мене листи. Ви не повинні були їх читати.

Що там було, в тих листах? Що побачили батьки? То була катастрофа, справжнісінька катастрофа.

— Хто така Емма? — спитала доктор Спенґер. — Хто така пані Сапсан?

— Так нечесно! — закричав я. — Ви вкрали мої приватні листи і влаштували мені засідку!

— На півтону нижче, — порадив батько. — Усе розкрилося. Просто будь чесним, і нам усім легше буде через це пройти.

Доктор Спенґер підняла зі стола фотографію, ту, яку Емма вклала в один з листів.

— Хто ці люди?

Я нахилився вперед, щоб подивитися. На фотографії дві старенькі жіночки сиділи в кріслі-гойдалці, і одна пригортала до себе іншу, наче немовля.

— Гадки не маю, — різко відповів я.

— Тут на звороті є напис, — і вона прочитала: — «Ми шукаємо способи допомогти тим, у кого забрали частку душі. Тісний контакт творить дива. Лише за кілька годин пані Рогодзюб була як новенька імбрина».

«Ем-брина», прочитала лікарка.