— Імм-бринна, — мимохіть виправив я. — «І» має звучати як «і».

— Зрозуміло. — Доктор Спенґер поклала фото на стіл і сперлася підборіддям на переплетені руки. — А що таке… імм-бринна?

Озираючись назад, можна сказати, що, напевно, то було по-дурному, але тоді я почувався загнаним у глухий кут і не вигадав нічого кращого, ніж розповісти всю правду. У них були листи, фотографії, і зрештою всі мої непереконливі історії розлетілись, мов картковий будиночок.

— Вони нас захищають.

Доктор Спенґер зиркнула на моїх батьків.

— Усіх нас?

— Ні. Лише дивних дітей.

— Дивних дітей, — повільно повторила доктор Спенґер. — І ти вважаєш себе одним з них.

Я простягнув руку.

— Віддайте мені листи.

— Ти їх отримаєш. Але спершу нам треба поговорити.

Я склав руки на грудях. Вона розмовляла зі мною так, наче ай-к’ю в мене був сімдесят, не більше.

— Чому ти думаєш, що ти дивний?

— Бо я бачу те, чого не бачать інші люди.

Краєм ока я помітив, як бліднуть батьки. Для них це був сильний удар.

— У листах ти згадуєш якийсь… Пан…контуркон? Що ти можеш мені про нього розказати?

— Не я писав ті листи. То Емма.

— Авжеж. Тоді змінимо ракурс. Розкажи мені про Емму.

— Докторе, — втрутилася мама, — мені здається, не варто заохочувати…

— Пані Портман, прошу вас. — Доктор Спенґер застережно підняла руку. — Джейкобе, розкажи мені про Емму. Це твоя дівчина?