Емма сором’язливо помахала їм рукою.

— Ви мене скоро забудете, але… Здрастуйте!

— Перестань цілувати незнайомих дівчат і підійди сюди, — сказала мама.

— Гаразд, — я повернувся до пані Сапсан. — Здається, час починати.

— Не думай, що ми прощаємося назавжди, — запевнила пані Сапсан. — Ти тепер один з нас. І так легко нас не спекаєшся.

— Дуже на це сподіваюся, — широко всміхнувся я, попри те, що на серці лежав камінь.

— Я тобі писатиму, — Емма спробувала вичавити з себе усмішку, але голос її зрадив. — Хай щастить у тому… що там роблять нормальні люди.

— До зустрічі, Еммо. Я за тобою сумуватиму. — Ці слова здавалися дуже непідходящими, але в такі моменти всі слова здаються непідходящими.

Пані Сапсан узялася закінчувати почате. Підняла соколине перо й полоскотала батьків під носами.

— Даруйте! — мовила моя мама. — Що це ви собі до… А-А-А-А-А-А-ПЧХИ!

Вони з батьком розічхалися не на жарт. І поки тривав їхній напад, пані Сапсан полоскотала ще й полісмена, і він розічхався теж.

А на той час, коли чхальне безумство нарешті трохи вщухло, залишивши по собі мокрі носи й червоні обличчя, пані Сапсан з Еммою вислизнули у двері й пішли.

— От я й кажу, — ніби нічого й не було, повів далі батько. — Стривайте… а що я казав?

— Що ми поїдемо додому, а про все це поговоримо пізніше? — з надією спитав я.

— Але спершу ти даси мені відповіді на кілька запитань, — сказав полісмен.

Ще кілька хвилин ми розмовляли з поліцією. Відповідав я ухильно, постійно перепрошував і клявся, що мене ніхто не викрадав, ніхто з мене не знущався й не накачував наркотиками. (Завдяки тому, що пані Сапсан стерла офіцерові пам’ять, він забув, що я повинен пройти той тест.) А коли батьки розповіли про дідову смерть і «проблеми», які я після неї переживав, поліція задовольнилася поясненням, що я — звичайнісінький підліток-утікач, який забув прийняти ліки. Нам дали підписати кілька папірців і відправили геть.

— Так, так, будь ласка, їдьмо додому, — попросила мама. — Але вже там, юначе, ми з вами поговоримо конкретно.

Додому. Це слово здалося мені якимось чужим, іншомовним. Далекою землею, яку мені навіть уявити було важко.

— Якщо поквапимося, — сказав тато, — то встигнемо на вечірній літак…

Він міцно тримав мене за плечі, наче боявся, що відпустить — і я одразу ж дам драла. Мама не зводила з мене вдячного погляду широко розплющених очей і весь час кліпала, щоб відігнати сльози.