Шалено за тобою скучила. Я знаю, що я не повинна такого казати… бо це тільки все ускладнює. Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти. Може, навідаєшся до нас? Я дуже хочу тебе побачити. Чи, може…

Останні слова вона викреслила й натомість написала: «Ой-ой, мене кличе Шарон. Він уже відпливає, а мені треба, щоб цей лист потрапив на пошту сьогодні. Відписуй швидше! З любов’ю, Емма».

І що могло означати те «чи, може», подумав я.

Я пороздивлявся фотографії, які вона вклала в конверт. Ззаду на кожній був опис буквально на кілька рядків. На першому знімку дві дами у вбранні вікторіанських часів стояли перед смугастим наметом під табличкою з написом «ЦІКАВИНКИ». Ззаду Емма приписала: «Пані Боболінк і пані Гагара відкривають виставку для мандрівників, застосовуючи Бентамові старі артефакти. Тепер, коли дивні можуть мандрувати більше, вони стали на цьому непогано заробляти. Багато хто з нас нічого не знає про нашу історію…»

Далі була фотографія кількох дорослих, що спускалися вузькими сходами до пляжу й шлюпки, що гойдалася на хвилях. «На узбережжі Каспійського моря є один чудовий контур, — написала Емма, — і минулого тижня Нім із кількома імбринами подалися туди покататися на човні. Ми з Г’ю та Горацієм пішли з ними, але залишилися на березі. Годі вже з нас човнів, дякую».

На останній фотокартці були нерозділені дівчатка-близнючки з велетенськими бантами у волоссі кольору воронячого крила. Вони сиділи одна біля одної, відтягуючи руками сукні, щоб видно було те місце, в якому їхні тіла з’єднувалися між собою. «Карлотта й Карліта — сіамські близнючки, — повідомляв напис на звороті, — але це не найбільше їхнє дивацтво. Їхні тіла виробляють клей; коли він висихає, то стає міцнішим за бетон. Єнох на нього сів і потім два дні ще ходив, приклеєний до стільця! Він так казився від люті, що я думала, в нього голова трісне. От би ти це бачив…»

Відписав я одразу ж. Що ти мала на увазі під «чи, може»?

Минуло десять днів, а від Емми — ні слуху ні духу. Мене тривожило, що вона могла подумати, ніби забагато вибовкала в листі, забула про нашу «дружню» угоду і тепер дала задній хід. Я навіть сумнівався, що вона підпише наступного листа «З любов’ю, Емма», трьома маленькими словами, яких я завжди так чекав. А за два тижні я вже засумнівався, що наступний лист коли-небудь надійде.

Коли пошта перестала приходити взагалі, я, мов одержимий, виглядав листоношу, та він не показувався вже чотири дні. Отоді я й збагнув — щось не так. Батьки завжди отримували тонни різних каталогів і рахунків. Якомога недбалішим тоном я в них запитав, що за дивина, чому ми останнім часом не одержуємо пошти? Батько пробурмотів щось про національне свято й змінив тему. Після цього мене охопила ще більша тривога.