— Пані Портман, подивіться на мене, будь ласка.

Мама визирнула крізь розчепірені пальці.

— Насправді вас тут нема. Я забагато вина за вечерею випила, от і все.

— Запевняю вас, ми справжні, з плоті й крові. Може, зараз вам і важко в це повірити, але зрештою ми подружимося.

Мама відвернулася.

— Френку, пошукай іншу хвилю. Мені не подобається ця передача.

— Добре, люба, — мовив тато. — Синку, я думаю, краще буде, е-е… е-е… — а тоді він заплющив очі й підняв скло.

— А як ви думаєте, в них не поїде дах? — спитав я у пані Сапсан.

— Вони прийдуть до тями й звикнуть, — відповіла вона. — Просто деяким потрібно трохи більше часу, ніж іншим.

* * *

Усі разом ми пішли до мого будинку. Сходив ясний місяць, вітер ворушив пальми, у спекотній нічній темряві співали цикади. Бронвін штовхала заглухлу машину (досі з моїми батьками в салоні) слідом за нами. Я йшов, тримаючи за руку Емму, і від думок про все, що сталося, досі йшла обертом голова.

— Але одного я зрозуміти не можу, — сказав я. — Як ви сюди потрапили? І так швидко?

Я спробував уявити, як дівчинка з ротом на потилиці й хлопчик з роєм бджіл, що кружляють навколо його голови, проходять митний контроль в аеропорту. А Мілард: вони його потайки на літак провели? І де вони взагалі паспорти роздобули?

— Нам пощастило, — відказала Емма. — Одна з Бентамових кімнат вела в контур за сто миль звідси.

— Там якесь огидне болото, — додала пані Сапсан. — Крокодили й грязюки по коліно. Гадки не маю, що мій брат хотів там знайти. Зате звідти я змогла влаштувати нам вихід у теперішнє, а вже після цього залишалося зовсім трохи — сісти на два автобуси й пройти пішки три та половину милі. Уся ця подорож забрала в нас менше доби. Думаю, не варто й згадувати про те, що ми втомилися й нас мучить спрага.

Ми підійшли до парадного ґанку. Пані Сапсан вичікувально подивилася на мене.

— Точно! Здається, в холодильнику є напої…

Я навпомацки вставив у двері ключ і відімкнув їх.

— Гостинність, пане Портман, де ваша гостинність? — і пані Сапсан першою зайшла в будинок, здіймаючи за собою легенький вітерець. — Діти, залишаємо взуття надворі, ми вже не в Диявольському Акрі!

Я стояв і тримав відчиненими двері, поки всі, не знімаючи забрьоханого взуття, тупали всередину.