— Ідіть геть, — чути слабкий голос по той бік.

Голос дівчинки, хворої на грип, думає Ходжес.

Стукає знову:

— Міс Лінклаттер, відчиняйте!

— Ви з поліції?

Він би міг сказати «так», не вперше від виходу на пенсію вдаватиме офіцера, але інстинкт підказує йому цього не робити.

— Ні. Я Білл Ходжес. Ми колись бачилися, недовго, у 2010 році. Коли ви працювали в…

— Так, пам’ятаю.

Чути, як відмикається один замок, другий. Відчіпляється ланцюжок. Відчиняються двері — і в коридор різко тягне димом. Жінка у дверях тримає між великим і вказівним пальцями лівої руки наполовину скурений жирний косяк. Вона худа — на межі виснаження — і бліда, як сметана. На ній смугаста футболка з написом: «ВИКУП ДЛЯ ПОГАНИХ ХЛОПЦІВ, БРЕЙДЕНТОН, ФЛОРИДА». Нижче додано «ПОСАДИЛИ ВАС? ЗАСТАВА З НАС!», але ці слова погано читаються, бо на них кривава пляма.

— Треба мені було вам зателефонувати, — каже Фредді. Хоча вона й не дивиться на Ходжеса, він розуміє, до кого насправді вона звертається. — Треба ж було, я про вас думала. Ви ж його той раз зупинили, так?

— Боже мій, міс, що сталося?! — питає Джером.

— Мабуть, я забагато речей зібрала. — Фредді показує на дві валізи за спиною, у вітальні. — Треба було мамку слухати. Вона казала: ніколи не бери в дорогу забагато!

— Та ні, він, певне, не про валізи, — пояснює Ходжес, показуючи на свіжу криваву пляму на футболці Фредді.

Він заходить, Джером і Холлі теж. Холлі зачиняє за собою двері.

— Та я розумію, про що він, — каже Фредді. — Гівнюк у мене стріляв. А коли я почала тягати зі спальні валізи, знову кров пішла.

— Дозвольте подивитися, — каже Ходжес і робить крок у бік Фредді, але та теж відступає на крок і схрещує руки — зворушливо, точнісінько як Холлі.

— Ні. Я в ліфчику. Болить дуже.

Холлі виходить наперед, відсунувши Ходжеса.

— Покажіть, будь ласка, де ванна. Можна я подивлюся?

Для Ходжеса вона говорить цілком нормально — спокійно, — але жує свою нікотинову жуйку як скажена.