— О, я вас чудово пам’ятаю, — голос у Фробішера обережний. — Що вам потрібно? Якщо ви про Хартсфілда…
— Я щодо Фредеріки Лінклаттер. Чи ви не маєте її чинної адреси?
— Фредді? А навіщо вам хоч якась її адреса? Я не бачив її, відколи «DE» закрилася.
— Справді? А на Фейсбуку ви друзі.
Фробішер недовірливо сміється:
— А хто в неї там іще? Кім Чен Ин? Чарльз Менсон? Послухайте, містере Ходжесе, у цієї сучки з її приколами друзів
Ходжес не знає, що це за розсилка, та й не хоче знати. Він дякує Фробішерові й вішає слухавку. Він розуміє, що серед тієї жменьки друзів Фредді на Фейсбуку справжніх друзів немає, вона просто їх додала, щоб не почуватися геть самотньою. Холлі теж могла б зробити щось таке колись давно, але зараз у неї
Пошуками «того, що впало» Ходжесова контора займається, але більшість їхніх методів усе ж спрямовані на пошуки поганих людей із поганими друзями, довгими досьє і виразними обличчями саме для оголошень «Розшукується». Він
Ти ж детектив. Так, хворий на рак, але все-таки детектив. Тож відкиньмо всю сторонню фігню й візьмімося до безпосередніх обов’язків.
А складно все-таки. Сама думка про усіх тих дітей — яких Брейді тоді не вдалося знищити на концерті «Довколишніх» — весь час заважає. Серед них була й сестра Джерома, і коли б не Деріс Невілл, то Барбара була б зараз не в гіпсі, а в могилі. Може, в неї була лише випробувальна модель. Може, і в Еллертон теж. У цьому є певний сенс. Але ось тепер ці всі «заппіти», страшенна кількість їх, і
І тут його осяває.
— Холлі! Мені потрібен телефон!
7
Тодд Шнайдер на місці, і він налаштований товариськи:
— Розумію, що ви там працюєте штурмовими темпами, містере Ходжесе?