Він гучно, довго відригує, і йому стає трохи легше — хтозна-чому. Це відчуття довго не протриває, але кожне полегшення йому дороге. Він витрушує три таблетки знеболювального (які наводять його на думку про стрільбу з іграшкової рушниці в розлюченого слона) і запиває їх водою з-під крана. Потім умивається холодною водою, намагаючись трохи усунути блідість. Це не допомагає, і він плескає себе по щоках — два ляпаси по кожній. Холлі і Джером не повинні знати, як йому зле. Йому пообіцяли цей день, і треба скористатися ним — кожною хвилиною. До півночі, якщо треба.

Він виходить із вбиральні, нагадуючи собі випростатися і не хапатися за бік, — і тут гуде його телефон. Піт хоче поділитися результатами свого «сукотлону», думає він, але ні: це Норма Вілмер.

— Я знайшла теку, — каже вона. — Ту, що покійниця, велика Рут Скапеллі…

— Так, — сказав він. — Список відвідувачів. І хто ж там?

— Немає там списку.

Він прихиляється до стіни й заплющує очі: «Ой, бл…»

— Але є одна записка на папері з «шапкою» Бабіно. Там сказано, цитую: «Фредеріка Лінклаттер має допускатися і в час відвідин, і по його закінченні. Вона сприяє одужанню Б. Хартсфілда». Це знадобиться?

«Якась дівчина, стрижена під їжачка… — думає Ходжес. — Страшненька дівка з купою татуювань».

Поки що це йому нічого не говорить, але щось у пам’яті ворухнулося, і тепер він розуміє, в чому річ. Він зустрічав худеньку дівчину з «їжачком» у «Discount Electronix» у 2010 році, коли вони з Холлі й Джеромом йшли по сліду Брейді. Навіть через шість років він може згадати, що вона сказала про свого співробітника по «Кіберпатрулю»: «Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею».

— Агов, ви ще тут? — Норма, здається, дратується.

— Так, але зараз маю йти.

— А ви хіба не казали про додаткові гроші в разі…

— Так, звичайно, я подбаю, Нормо. — Він завершує розмову.

Таблетки свою справу роблять, і тепер він на середній швидкості може дійти до офісу. Холлі і Джером стоять біля вікна й дивляться на Нижню Мальборо, і за обличчями, з якими вони озираються на звук відчинених дверей, Ходжес розуміє: вони щойно говорили про нього. Але замислюватися над цим немає коли. І розмірковувати теж. Зараз у нього на думці перепрограмовані «заппіти». Питання від самого того моменту, коли вони почали складати факти докупи, стояло так: як міг Брейді хоч якось модифікувати ті пристрої, якщо лежав прикутий до ліжка в палаті й насилу міг ходити? Але ж він був знайомий із кимось, хто міг би таке зробити для нього, чи не так? Хтось із колишніх колег. Хтось, хто міг провідувати його у «Відрі» з письмової згоди Бабіно. Дівчина-панк у татуюваннях і з випендрьожними манерами.