Повністю вдягнувшись, ми ще трохи постояли, подивилися один на одного, а потім полізли на залізничний насип. Один раз я оглянувся на роздушену п’явку, що валялася на поверхні потоптаних кущів, де ми витанцьовували, верещали й під акомпанемент власних стогонів скидали їх із себе. Вона здулася… та все одно видавалася зловісною.

Через чотирнадцять років по тому я продав свій перший роман і вирушив у першу поїздку в Нью-Йорк. «Це буде свято завдовжки в три дні, — сказав мені новий редактор по телефону. — Людей, які морозять казна-що, будуть у спрощеному порядку відстрілювати». Та, ясна річ, це «свято» врешті виявилося трьома днями невпинного потоку казна-чого. Я поїхав з думкою, що видавництво вбачає в мені реінкарнацію Томаса Вулфа. А вони провели мене, маючи на думці інше: наприклад, мільйони примірників проданих книжок у паперових обкладинках.

Поки я був у місті, мені хотілося зробити все, що там зазвичай роблять приїжджі — подивитися постановку в «Радіо-Ситі-М’юзик-Голі», піднятися на вершину «Емпайр-стейт-білдинг» (і до сраки той «Всесвітній торговий центр» — споруда, на яку в тридцять третьому видряпався Кінґ-Конґ, для мене завжди буде найвищою у світі), сходити на Таймс-сквер уночі. Мій редактор Кіт, здавалося, дуже тішився з нагоди показати своє місто. Останньою туристичною пригодою, яку ми мали, була поїздка на поромі на Стейтен-Айленд. Спираючись на поруччя, я випадково глянув униз і побачив безліч зужитих презервативів, що плавали, розпухлі, у воді. І моментально все згадав — а може, перенісся в минуле, і то був випадок справжніх мандрів у часі. Так чи інак, на одну секунду я буквально опинився в минулому — пригальмував на півдорозі до вершини насипу й озирався на п’явку, що луснула й тепер лежала: мертва, здута… та все одно зловісна.

Кіт, певно, щось помітив на моєму обличчі, бо спитав:

— Не надто приємне видовище, правда?

Та я лише головою похитав. Хотів сказати йому: не вибачайся. Хотів сказати: щоб побачити використані ґумки, не конче треба їхати у Велике Яблуко й кататися на поромі. Хотів сказати: «Люди пишуть історії лише для того, щоб зрозуміти минуле й підготуватися до того, що вони смертні в майбутньому. Дієслова в минулому часі, мій добрий друже Кіте, завжди нагадують про смерть, навіть у тих романах, які продають мільйонними накладами в паперових обкладинках. Єдині дві корисні форми мистецтва — релігія та історії».

Як ви вже, певно, здогадалися, того вечора я був п’яненький.

А сказав я йому ось що:

— Вони мені про дещо нагадали, от і все.

Найважливіші речі найтяжче виразити словами.