22

22

Ми рушили вперед уздовж рейок, пройшли якусь відстань (не знаю точно, яку), і я вже подумав: «Що ж, гаразд, я всьому цьому дам раду, усе скінчилося вже, то просто п’явки, більш нічого, якого хера». Ось про що я думав, коли зненацька мені на очі накотили хвилі білого світла, і я впав.

Я, мабуть, гепнувся добряче, однак відчуття від падіння на шпали було таким, наче я пірнув у теплу пухку перину. Хтось мене перевернув. Дотик рук був ледь чутний. Обличчя плавали десь угорі, на висоті багатьох миль наді мною, наче відокремлені від тіл надувні кульки. Такий вираз, певно, буває у рефері, коли боєць, якого оглушили ударом, відпочиває десять секунд на матах. Голоси напливали лагідними коливаннями, наближалися й віддалялися

— …його?

— …все буде…

— …думаєте, сонце…

— Ґорді, що з…

І тут я, мабуть, бовкнув якусь нісенітницю, бо погляди в них стали ну дуже стурбовані.

— Пацани, ану ж бо віднесем його назад, — запропонував Тедді, й усе навколо знову затопило білим світлом.

А коли воно розсіялося, я відчув, що мені покращало. Коло мене сидів навпочіпки Крис і повторював:

— Ґорді, ти мене чуєш? Ти там?

— Так. — І я сів рівно. Перед очима вибухнув рій чорних цяток, та потім розсіявся. Я почекав, чи не повернуться вони, а коли цього не сталося, підвівся.

— Ну ти мене й налякав, Ґорді. До всирачки, — сказав Крис. — Ковток води хо?

— Ага.

Він простягнув мені свою баклажку, до половини повну води, і три ковтки теплої води покотилися вниз горлом.

— Ґорді, чого це ти зомлів? — стурбовано запитав Верн.

— Велику помилку зробив: на тебе подивився, — відповів я.

— Іііі-ііі-іііііі! — захихотів Тедді. — От Ґорді, засранець! Мокрописький!