Після попереднього огляду (але до того, як прийшли результати аналізу на вагітність) Елла Девідсон, моя медсестра сказала:

— Та дівчина, яка приходила вчора. Джейн Сміт? Якщо це не вигадане ім’я, то я не знаю, яке тоді вигадане.

Я з нею погодився. Та все одно дівчина мені сподобалася. Вона не метушилася, не шарілася, не колупала підлогу носаком туфлі, не плакала. Поводилася просто і по-діловому. Навіть її псевдонім — і той здавався радше діловим, ніж соромливим. Вона не намагалася зобразити життєву достовірність, вигадуючи яку-небудь «Бетті Раклгауз» чи нашвидкуруч ліплячи «Терніну Девіль». «Вам для картки потрібне ім’я та прізвище, — неначе казала вона, — бо цього вимагає закон. То ось вам ім’я. Але замість покладатися на професійну етику незнайомої людини я краще покладатимуся на себе. Якщо ви не проти».

Елла презирливо пирхнула й видала кілька ремарок — «сучасні дівчата» й «геть сорому нема». Однак вона була доброю жінкою і все це сказала суто заради проформи. Бо розуміла не гірше за мене, що нова пацієнтка, байдуже, як її звали насправді, — не якась мала видра легкої поведінки з очима пройдисвітки. Ні, «Джейн Сміт» була просто вкрай серйозною і вкрай рішучою молодою жінкою (якщо ці риси характеру взагалі можна описати таким сором’язливим прислівником, як «просто»). Ситуація була не з приємних (якщо ви, джентльмени, пам’ятаєте, у ті часи це називалося — «вскочити в тарапату»; нині ж, здається, багато молодих жінок вискакують з тарапати шляхом вишкрібання), але вона готова була пройти це випробування з усією честю й гідністю, на яку була спроможна.

Через тиждень після першого візиту вона прийшла вдруге. Деньочок видався пречудовий — один із тих перших справжніх днів весни. М’яке повітря, небо — ніжна молочна блакить, і вітер приносив із собою теплі, невловні пахощі, за допомогою яких природа повідомляє, що в неї знову починається власний цикл народження. У такі дні гостро хочеться перенестися за багато миль від роботи. Сидіти навпроти своєї чарівної дами — може, на Коні-Айленді чи в парку Пелісейдз на протилежному березі Гудзона, розклавши вміст кошика для пікніка на картатій скатертині, а згадана дама хай буде у великому білому крислатому капелюсі та сукні без рукавів, прекрасній, мов сама та днина.

Сукня «Джейн Сміт» була з рукавами, але за красою могла-таки дорівнятися до самої днини: лляна, біла й ошатна, з коричневою оздобою по краях. Взута жінка була в коричневі туфлі на підборах, на руках — білі рукавички, а голову вінчав капелюшок у формі дзвіночка — «клош», трохи немодний. Так я вперше помітив, що вона зовсім небагата.