— А ви цілком упевнені, що то був не рефлекс? — несподівано для самого себе вимогливим тоном запитав я. — Ви абсолютно точно бачили…

— Абсолютно точно, — холоднокровно відповів Маккерон. — Якби матка скоротилася лише раз, то був би рефлекс. Але завершення пологів тривало не кілька секунд, а кілька хвилин. Інколи я думаю, що вона могла б і довше протриматися, якби в цьому була потреба. Дякувати Богові, не було.

— А що сталося з дитиною? — поцікавився Йогансен.

Маккерон запахкав люлькою.

— Усиновили, — відказав він. — А ви ж розумієте, що навіть у ті часи відомості про всиновлення тримали в цілковитій таємниці.

— Так, але що сталося з дитиною? — наполягав Йогансен. І Маккерон роздратовано засміявся.

— А ви так просто не відступаєтеся, — сказав він Йогансену.

Той лише головою похитав.

— Деякі люди вчаться такими бути, на свою біду. То що було з дитиною?

— Що ж, коли вже ви так довго мене слухали, то, імовірно, розумієте, що я був певним чином зацікавлений у тому, щоб довідатися, як склалася доля дитини. В усякому разі таке в мене було відчуття. Була одна пара — молодий чоловік із дружиною. Прізвище в них було не Гаррісон, але доволі схоже. Вони жили в Мені. Своїх дітей мати не могли. Вони всиновили хлопчика й назвали його… нехай буде Джон, хороше ім’я, чи не так? Джон вас влаштує?

Він запахкав люлькою, але вона знову згасла. Краєм свідомості я розумів, що за спиною в мене стовбичить Стівенз, і знав, що десь там уже наготовані наші пальта. Невдовзі ми опустимо руки в рукави… і повернемося до своїх життів. Як сказав Маккерон, з оповідками покінчено до наступного року.

— Хлопчик, якого я прийняв того вечора, виріс і тепер очолює кафедру англійської мову в одному з двох-трьох найкращих коледжів країни, — сказав Маккерон. — Йому ще й сорока п’яти нема. Молодик. Поки ще зарано, але не за горами той день, коли він може стати президентом того вишу. Я в цьому нітрохи не сумніваюся. Він гарний, розумний і чарівний.

Одного разу я під якимось приводом пообідав із ним у приватному клубі для викладачів. Того вечора нас було четверо. Говорив я мало й тому мав змогу за ним поспостерігати. Він, джентльмени, успадкував від матері всю рішучість її вдачі…

…а ще горіхові очі.

3. Клуб

3. Клуб

Стівенз провів нас, як завжди: простягав пальта, зичив найщасливішого Різдва, висловлював відвідувачам подяку за щедрість. Я влаштував усе так, щоб бути останнім. І Стівенз глянув на мене без найменшої тіні подиву, коли я сказав:

— У мене є одне запитання, і я хотів би його поставити, якщо ви не заперечуєте.