— Колись ви щось зробили, чи не так? — запитує його Джуді. — Ви були там, у Потойбіччі, і зробили щось — щось надзвичайне. Вам навіть не треба нічого казати, я і так бачу це всередині вас; це ясно як Божий день. Але скажіть так, щоб я це почула, тож скажіть це, скажіть «так».
— Так.
— Зробили що? — запитує Фред. — У цій вигаданій країні? Чому ви кажете «так»?
— Зачекайте, — каже йому Джек. — Я пізніше вам дещо покажу. — І знову повертається до неймовірної жінки, що сидить перед ним.
Джуді Маршалл, котра світиться осягненням, сміливістю і довірою, хоча для нього й заборонений плід, але, здається, вона єдина жінка в цьому чи в будь-якому іншому світі, котру він може кохати все своє життя.
— Ви так само, як і я, — каже вона. — Ви забули про той світ. Ви покинули його і стали полісменом, детективом. Фактично ви стали найкращим детективом усіх часів. Ви знаєте чому?
— Думаю, тому що мені подобалося виконувати свою роботу.
— Що саме вам подобалося?
— Допомагати суспільству. Захищати невинних людей. Запроторювати до в’язниці поганих типів. Це була цікава робота.
— І ви думали, що вона завжди буде цікавою, тому що там потрібно завжди вирішувати нові проблеми, а для відповіді — завжди нові запитання.
Вона вцілила влучно, озвучивши те, про що він раніше не думав.
— Ви були чудовим детективом, тому що, хоча ви цього й не знали, від вас вимагалося знайти щось суттєве…
— Ви мали дещо знайти заради самого себе.
— Так, — каже Джек. — Її слова доходять до глибини його душі, а на очі навертаються сльози. — Я завжди намагався знайти те, що було загублено. Я витратив майже все своє життя на пошуки таємного пояснення.
У пам’яті яскраво, неначе у фільмі, він переглядає епізод, де бачить великий намет, білу кімнату, у якій помирає красива немічна королева, і серед прислуги — маленька дівчинка, на два чи три роки молодша від нього самого, дванадцятирічного хлопчика.
— Ви називали це «Потойбіччя»?
— Я називав це «Території». — Він промовляє це вголос, він неначе нарешті відчинив скриню і тепер може поділитися скарбами.