Брук Ґрір, Клер Евінруд, Іліана Тедеско, — хоча кожна з них була прекрасною по-своєму, поруч із нею вони скидалися на маленьких дівчаток у костюмах для Гелловіна. Джуді Маршалл перевершила всіх його колишніх коханих разом узятих, допомогла зрозуміти, що то були лише ілюзії та самообман, дитячі примхи та невпевненість. Краса Джуді — це не те, що можна побачити в дзеркалі, вона виражає внутрішню суть. Зовнішній її прояв — це лише незначна частинка набагато більшого та глибшого, що випромінюється і формується зсередини.

Джеку важко повірити, що симпатичному і добросердому Фреду Маршаллу пощастило побратися з такою жінкою. Він хоча б здогадується, яка вона не просто чудова, а дивовижна? Джек негайно б із нею одружився, якби вона була сама. Йому здається, що він закохався в неї, побачивши лишень її потилицю. Але йому не можна закохуватись. Вона дружина Фреда Маршалла і мати їхнього сина. Йому просто доведеться жити без неї.

Вона вимовляє коротке речення, яке проходить крізь нього, немов вібруюча звукова хвиля. Джек нахиляється вперед, бурмочучи вибачення, і Джуді з усмішкою простягає до нього руку та пропонує сісти перед нею. Він сідає на підлогу, схрестивши щиколотки, досі оговтуючись від шоку, що дістав від першого погляду на неї.

Її прекрасне обличчя виражає чудові почуття. Вона одразу ж зрозуміла, що з ним відбувається, проте для неї це не привід, щоб думати про нього погано. Джек розтуляє рот, щоб поставити запитання. Хоча він іще не знає, що саме запитати, проте усвідомлює, що потрібно поставити запитання. Не має значення, про що він запитуватиме. Нехай це буде щось безглузде; не може ж він отак сидіти та просто дивитися на її дивовижне обличчя.

Перш ніж він починає говорити, одна реальність тихцем змінює іншу. Він бачить перед собою Джуді Маршалл, якій трохи за тридцять, вона втомлена жінка з розкуйовдженим волоссям, колами під очима, що дивиться на нього з лавки ізольованого психіатричного відділення. Здавалося б, що така думка мала б свідчити, що до нього повертається здоровий глузд, але він чомусь усвідомлює, що Джуді зробила це сама — привела його до тями.

Слова, які злітають з його вуст, здаються надто банальними, чого він і боявся. Джек промовляє, що радий її бачити.

— Я теж рада вас бачити, містере Сойєр. Я чула стільки всього хорошого про вас.

Деяку мить він чекає, щоб вона подала бодай якийсь знак, що усвідомила значення моменту, але вона лише приязно всміхнулася. За даних обставин цього здається достатньо.

— Як вам тут живеться? — запитує він, і з кожним словом рівновага повертається до нього.