— Минуле, — каже Джек. — Хіба не воно завжди спричиняє сльози? — І думає про матір, яка сидить біля вікна, курить сигарету і слухає по радіо «Божевільні руки». — Так, саме минуле. Воно болить, і ти нічого не можеш вдіяти.

— Можливо, і так, — погоджується вона, — але сьогодні в нас немає часу думати про минуле. Сьогодні ми маємо думати про майбутнє.

— Так, але чи не міг би я поставити бодай кілька запитань?..

— Гаразд, але лише кілька.

Джек розтуляє рот, намагається говорити, але в нього виходить лише смішний невеличкий набір звуків і нічого більше.

— Маю зізнатись, — каже він їй. — У мене теж перехопило від тебе подих.

На щоках Софі з’являється легкий рум’янець. Вона розтуляє рот, щоб щось сказати… а тоді затуляє його знову. Джеку хотілося б, щоб вона говорила, але разом із тим він радий, що вона замовкла. Він ніжно стискає її руки, і вона дивиться на нього широко розплющеними блакитними очима.

— Я знав тебе? Коли тобі було дванадцять?

Вона хитає головою.

— Але я бачив тебе.

— Можливо. У великому наметі. Моя мати була служницею Доброї Королеви. Я теж була… наймолодшою. Ти міг бачити мене тоді.

Джеку знадобився якийсь час, щоб вирівняти дихання, тоді він веде далі. Часу мало. Вони обоє це знають. Здається, він відчуває його швидкоплинність.

— Ви з Джуді Двійники, але жодна з вас не подорожувала — вона ніколи не була тут, а ти ніколи не була там. Ви… говорите крізь стіну.

— Так.

— Коли вона писала ті речі, це ти нашіптувала їй крізь стіну?

— Так. Я знала, що надто сильно тисну на неї, але була змушена. Змушена! Це не просто питання повернення її дитини, хоча це теж важливе. На те були і набагато серйозніші причини.

— Наприклад?

Вона хитає головою.

— Не я маю тобі про це розповісти. А той, хто набагато величніший.