Джек дивиться, як його давній друг Паркус присідає біля мішечка і послабляє шворки.
— Він близько, так? Рибак. Чорний Дім, він теж близько.
— Так, — каже Паркус і висипає з мішечка приблизно дюжину підстрелених відгодованих тіл мертвих птахів.
Побачивши куріпок, Джек згадує Ірму Френо і думає, що не зможе їсти. Коли бачить, що Паркус і Софі насаджують пташок на зелені палиці, його неохота їсти збільшується. Але після того, як вони розпалюють вогонь і птахи набувають рум’яної скоринки, його шлунок оцінює це і наполягає, що запах куріпок дивовижний, а смак, мабуть, ще кращий. Він згадує, що тут завжди все краще.
— Ось ми і прийшли на коло для розмов, — каже Паркус, у цей момент усмішка зникає з його обличчя.
Він дивиться на Джека і Софі, котрі з похмурою серйозністю сидять поруч, досі тримаючись за руки. Його гітара притулена до каменю. Поруч із нею обидві голови папуги, Благовісника і Богохульника, заховавшись у пір’я, сплять і, безсумнівно, бачать зовсім різні сни.
— Хоча Демона, можливо, вже давно немає, проте легенди кажуть, що такі речі залишають слід, який розв’язує язик.
— Як поцілунок каменю Красномовства, мабуть, — підказує Джек.
Паркус хитає головою.
— Сьогодні ніякого красномовства.
— Якби ж то ми мали справу зі звичайним покидьком, — каже Джек. — Я би впорався.
Софі дивиться на нього збентежено.
— Він має на увазі, що якби це був звичайний шахрай, — пояснює їй Паркус. — «Міцний горішок». — Він дивиться на Джека. — З одного боку, це і є те, з чим тобі доведеться мати справу. Карл Бірстоун — це, скажімо, не більше ніж звичайний монстр, про якого аж ніяк не скажеш, що він не зміг би скоїти вбивство. Але для того, що відбувається у Френч Лендінґу, його просто використали. У твоєму світі, Джеку, кажуть «одержимий дияволом». Тут, на Територіях, ми б сказали: «У нього вселився привид»…
— Або він принижений свинями, — додає Софі.
— Так, — киває Паркус. — У світі, що за межами нашого, у Середньому світі, сказали б, що його заразив демон. Але демон — це набагато більше, ніж бідний старий дух, що колись жив серед цих каменів.
Джек цього майже не чує. Його очі сяють. «