— «Вставай, вставай, сонько», — каже він.

Паркус, здається, балансує між докором і усмішкою.

— Звичайно, що ти все це помічав, оскільки це змусило тебе втекти з Лос-Анджелеса.

— Чому ти думаєш, що я втік?

— Ти втік, як Йона, коли Бог наказав йому йти проповідувати в Ніневію. Я вже думав, що мені доведеться відправити кита, щоб поглинув тебе.

— Саме так я й почуваюся, — каже йому Джек.

— Я теж, — тихим голосом каже Софі.

— Нас усіх проковтнули, — каже чоловік із пістолетом у кобурі. — Хочеться нам того чи ні, але ми всі в череві чудовиська. Це ка — доля і фатум. Твій Рибак, Джеку, це твоє ка. Наше ка. Це більше, ніж убивство. Набагато більше.

Джек бачить те, що, відверто кажучи, наганяє на нього жах. Лестер Паркер, він же Спіді, він же Паркус, сам наляканий ледь не до смерті.

— Ця справа стосується Темної Вежі, — говорить він.

Поряд із Джеком Софі тихо відчайдушно скрикує від жаху і схиляє голову. В той же час вона здіймає одну руку і показує знак диявольського ока Паркусу знову і знову. Цей джентльмен, здається, сильно на те не зважає. Він просто береться знову повертати птахів на паличках.

— А зараз слухайте мене, — каже він. — Слухайте і ставте якомога менше запитань. У нас ще є шанс повернути сина Джуді Маршалл, але час спливає.

— Говори, — каже Джек.

Паркус говорить. У якийсь момент своєї розповіді він вирішує, що пташки вже готові, і подає їх на плоских каменях. М’ясо ніжне, практично відпадає від дрібненьких кісточок. Джек їсть жадібно, п’є великими ковтками свіжу воду зі шкіряного мішка, який Паркус передає по колу щоразу, коли той доходить до нього. Він більше не марнує часу на порівняння покійних дітей і мертвих куріпок. Через те що м’ясо гаряче, йому доводиться швидко закидати його до рота маленькими шматочками, і робить він це залюбки. Так само робить Софі: їсть пальцями, облизує їх повністю і робить це відверто, без будь-якого збентеження. Так зрештою робить і Венделл Ґрін, який відмовляється зайти в коло давніх каменів. Коли Паркус кидає йому золотаво-коричневу куріпку, Венделл ловить її з помітною вправністю і заривається лицем в соковите м’ясо.

— Ти запитував, скільки світів? — починає Паркус. — Відповідь високою мовою: да фан, що означає «більше, ніж можна порахувати». — Однією з почорнілих паличок він вимальовує вісімку, яку Джек розцінює як грецький символ нескінченності.

— Є Вежа, яка зв’язує їх. Якщо хочеш, то можеш думати про це, як про вісь, яка обертає багато коліс. І є дещо, що хоче зруйнувати цю Вежу. Рем Аббала.

Від цих слів полум’я, здається, моментально тьмяніє і стає червоним. Джеку хотілося б повірити, що це лише обман його перевтомленого зору, але він не може.