Берні дивиться на свого спільника з надією в очах. Знову проводить руками по твердому і горбкуватому животі. Він підозрює, що горбочки — це згустки. Його так сильно поранили! Такого ніколи не мало статися! Його мали оберігати! Його мали…

— Нафіть сілком мошлифо, — каже містер Маншан, — шо топі там пофехнуть молоті хоки.

— Бути знову молодим, — каже Берні і різко, грубо зітхає. Його подих смердить кров’ю. — Так, я хочу цього.

— Сфишайно, і се мошлифо, — каже містер Маншан, киваючи своїм абсурдно нестабільним обличчям, — мошлифо, аббала і сгобить потагунок. Цьохо я не мошу опіцяти, мій дгуше. Але дешо я мошу поопіцяти.

Істота в чорному вечірньому костюмі й червоній краватці з неймовірною жвавістю проходить уперед і знову встромляє руку крізь сорочку Чаммі Бернсайда, цього разу стиснувши її в кулак, що спричиняє біль, про який старий монстр навіть не здогадувався все своє життя… хоча завдавав такого і навіть більшого невинним жертвам.

Смердюче обличчя містера Маншана наближається до Берні. Одне око яскраво світиться.

— Ти фітшуфаєш фсе се Бегні? Ти шалюхітна тогба бгуту і хоря? Хо-хо, ха-ха, сфишайно фітшуфаєш! Се тфій ки-шеш-них, я тгимаю йохо в гуці! І яхшо ти сарас не пітеш, сопаший фиротку, то я фирфу йохо с тфохо сакрифафленохо тіла, хо-хо, ха-ха, і опмотаю нафколо тфоєї шиї! Ти путеш помихати, снаюши, шо тепе тушать фласні хишхи! Сьохо я сам нафшифся від Фріца, Фріц Хаарман пуф молотим і милим! Сарас! Шо ти кашеш? Ти пгифетеш йохо, ши тепе сатушити?

— Я приведу його! — скрикує Берні. — Я приведу його, лише припиніть, припиніть, ви рвете мене на частини!

— Пгифети йохо на стансію. На стансію, Берн-Берн. Фін не тля пасючих схованок і лисяших ніх — не тля Ком-пін-ас-ій. Тайлег не тля сахрифафлених нішок; фін тля аббала. — Довгий палець із жахливим чорним нігтем торкається чола і постукує ним над очима (на якусь мить Берні бачить два ока, а тоді друге зникає). — Зрозумів?