«Вб’ю… пожую…»

— Де собака? — запитує Шнобель. Він тримає свій «9 мм» у руці. — Ходи сюди, песику! В мене є дещо смачненьке для тебе! Поквапся і візьми!

Натомість, знову горлове гарчання, і цього разу ближче: ҐРУ-У-У-У! А дерева шепочуть. Дейл здіймає погляд на дім. Спостерігає, як складаються докупи поверхи аж до неба, стають білими і холодними. В його голові, як хвиля теплих мастил, проноситься запаморочення. У нього нечітке відчуття, що Джек схопив його за лікоть, щоб заспокоїти. Трохи допомогло, але не зовсім. Капітан поліції Френч Лендінґа відвертається ліворуч і блює.

— Добре, — каже Джек. — Викинь його. Позбудься його. А ти як, Доку? Шнобеле?

Грізна Двійка кажуть йому, що в них усе гаразд. На цей раз це правда, але Шнобель не знає, як довго триватиме їхня витримка. В шлунку крутить, слабко і мляво. «Ну то й що, якщо я виблюю там, усередині? — думає він. — За словами Джека, Бернсайд мертвий, тож не заперечуватиме».

Джек веде їх угору східцями ґанку, зупиняючись, щоб пхнути ногою іржавий знак з написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» і графіті у вигляді черепа. Кидає його в бур’яни, які одразу ж хапаються за нього, як пожадливі руки. Дейл згадує, як Джек плюнув на ворона. Його друг здається зараз іншим, молодшим і сильнішим.

— А ми в’їдемо, — каже Джек. — Пронесемо свої дупи через ці кляті двері.

Проте спершу здається, що не пронесуть. Вхідні двері Чорного Дому не просто зачинені. Там узагалі немає щілини між одвірком і дверима. Ці двері фактично схожі на картину тромплей.