Позаду них у лісі щось кричить. Дейл підстрибує. Крик піднімається до нестерпно високих нот, а тоді переривається істеричним сміхом і раптом зникає.

— Місцеві стривожені, чорт забирай, — зауважує Док.

— А якщо спробувати вікном? — запитує Шнобель у Джека.

— Ні, ми маємо зайти через вхідні двері.

З цими словами Джек піднімає біту Ричі Сексона. А тоді розгублено опускає її. Позаду них чується приглушене дзижчання, яке все голоснішає. Денне світло, і без того слабке, в цій лісистій долині, здається, тьмяніє ще більше.

— Що тепер? — запитує Шнобель, повертаючись у бік під’їзної дороги і припаркованого патрульного авто. Він тримає свій «9 мм» на рівні вух. — Що… — І замовкає, опустивши пістолет і роззявивши рота.

— Ніхрєна собі, — тихо каже Док.

Дейл каже ще тихіше:

— Це твоїх рук справа, Джеку? Якщо так, то ти справді добряче приховував свої таланти.

Світло потьмяніло, тому що над галявиною перед Чорним Домом навис бджолиний рій. Вони досі надходять потоком від дороги і нагадують коричнево-золотавий хвіст комети. Заколисуюче-доброзичливо дзижчать, і це дзижчання заглушило б, мабуть, виття пожежної сирени в будинку. Те, що в лісі видавало звуки алігатора, стихло, а мерехтливі фігури на деревах зникли.

Розум Джека раптом починають наповнювати образи і думки щодо його матері: Лілі танцює, Лілі з сигаретою між зубами обходить одну з камер перед великою сценою, Лілі сидить, дивиться у вікно вітальні, слухаючи пісню «Божевільні руки» Петсі Клайн.

В іншому світі, звичайно, вона була королевою, а що б вона була за королева без вірного почту?

Джек Сойєр дивиться на величезну хмару бджіл — їх мільйони, можливо, навіть мільярди; кожен вулик на Середньому Заході, мабуть, порожній сьогодні вдень — і посміхається. Це змінює форму його очей і сльози, які там накопичувалися, стікають щоками. «Привіт, — думає він. — Привіт, друзі».

Немов у відповідь низьке приємне гудіння бджіл, здається, змінилося. Можливо, це відбивається лише в його уяві.

— Чому вони тут, Джеку? — запитує Шнобель голосом, сповненим благоговіяння.

— Я точно не знаю, — каже Джек. Він повертається спиною до дверей, піднімає біту і сильно стукає нею по деревині. — Відчиняйтесь! — кричить він. — Я наказую вам іменем королеви Лаури Делосіан! І ім’ям своєї матері!