— У тебе з носа тече кров, — м’яко каже Джек. — Зовсім трохи. У тебе теж, Доку.

Док проводить пальцем під носом і здивовано дивиться на кров. Він починає:

— Але я знаю, що це не…

Знову щось мерехтить у верхній частині поля зору Джека. Він ігнорує це і показує пальцем перед собою. Шнобель, Док і Дейл дивляться, і Дейл перший, хто бачить це.

— Прокляття, — тихо каже він. — Знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО». Хіба він раніше тут був?

— Так, — каже Джек. — Думаю, він стоїть тут уже близько тридцяти років.

— Чорт, — каже Шнобель і починає натирати медом під носом. Він щедро напихає його в ніздрі; густі краплі виблискують на рудувато-коричневій бороді, схожій на бороду вікінга. — А ми поїхали б далі, Докторе, і так аж до міста. Можливо, навіть до Репід-Сіті, Сауз Декота. — Він простягає мед Доку і з гримасою дивиться на Джека. — Вибач, чуваче. Ми мали б одразу тебе послухати. Нам немає виправдань.

— А де ж під’їзна дорога? — запитує Дейл, а тоді: — А. Ось вона. Я б міг заприсягтись…

— Що тут нічого не було, я знаю — каже Джек.

Він посміхається. Дивиться на друзів. На банду Сойєра. Проте він аж ніяк не дивиться на чорне мерехтіння у верхній частині його поля зору, як і на свою талію, коли його рука, з-за пояса повільно витягує «Руґер-357». Він завжди в цьому був найкращим. В нього небагато значків переможця у змаганнях зі стрільби стоячи, але у стрільбі чергами він завжди показував непогані результати. Не менше п’ятірки. Він уявлення не має, чи залишились у нього ці вміння, і вирішує одразу ж це з’ясувати.

Посміхаючись до них і спостерігаючи, як Док змащує свій ніс медом, Джек каже говірким тоном:

— Щось спостерігає за нами. Не дивіться вгору. Я спробую застрелити його.

— Що? — запитує Дейл, посміхаючись у відповідь.

Він не дивиться вгору, лише прямо перед собою. Тепер він досить чітко бачить дорогу, яка, мабуть, веде до будинку Бернсайда. Її тут не було, він міг заприсягтися в цьому, але тепер вона є.

— Це шпичка в дупі, — каже Джек і раптом піднімає «Руґер» вгору, взявшись обома руками за руків’я.

Він несподівано натискає на спусковий гачок, навіть швидше ніж бачить ціль, і влучає у величезного темного ворона, який присів на гілля дуба. Той голосно і налякано скрикує — «КА-А-А-А-Р!», — а тоді його розриває на шматки. Кров розлітається на фоні вицвілого блакитного літнього неба. Пір’я, таке ж темне, як нічні тіні, тріпочучи, летить додолу. А тіло важко падає на узбіччя на початку дороги, що веде до Чорного Дому. Одне темне скляне око дивиться на Джека Сойєра, виражаючи подив.