Джек піднімає біту Тая і дивиться на створіння, неначе запитуючи: «Хочеш спробувати?» Очевидно, не хоче. Якусь мить воно стоїть там незворушно, а тоді повертається і тікає. Коли воно знову зникає в лабіринтах валунів, Джек бачить, що з обох боків ахіллесового сухожилля ростуть колючі рослини.

— Їм не подобається Вундеркінд, — каже Шнобель, оцінювально дивлячись на біту.

Це досі біта, так само, як і «9 мм» і «Руґер-357» досі пістолети, а вони досі вони: Джек, Дейл, Шнобель, Док. І Джек усвідомлює, що він не надто тим здивований. Паркус казав йому, що Двійники тут ні до чого, казав йому під час переговорів неподалік лікарняного намету. Можливо, це місце і близьке до Територій, але це не Території. Джек забув це.

«Ну, так — але в мене ще стільки всього в голові».

— Не знаю, хлопці, чи уважно ви придивилися до стіни з того боку провулку, — каже Док, — але ті великі камені — це насправді черепи.

Шнобель кидає миттєвий погляд на стіну з черепів, а тоді знову дивиться вперед.

— Особисто мене більше хвилює те, що там, — каже він. За поламаними зубами горизонту здіймається величезна конструкція зі сталі, скла і механізмів. Вона тягнеться аж до хмар. Вони бачать там, як крихітні фігурки йдуть і йдуть, чують ляскання батогів. З цієї дистанції вони звучать, як постріли з 22-каліберної гвинтівки. — Що це, Джеку?

Джек спершу думає, що це Руйнівники Багряного Короля, але ні, їх надто багато. Це споруда якоїсь фабрики чи електростанції, двигуном якої є раби. Діти, які недостатньо талановиті, щоб бути Руйнівниками. У його серці здіймається величезне обурення. Неначе відчуваючи це, гул бджіл за його спиною голоснішає.

Голос Спіді шепоче в його голові: «Стримай свою злість, Джеку. Перша твоя робота — це маленький хлопчик. І часу залишається дедалі менше».