— О Господи, — каже Дейл і показує пальцем. — Це те, що я думаю?

Над похилою дорогою зависла шибениця, неначе скелет.

Док каже:

— Якщо ти думаєш, що це шибениця, то гадаю, ти виграєш столові прилади з нержавіючої сталі і переходиш у наступний раунд.

— Подивіться, скільки взуття, — каже Дейл. — Навіщо їм така купа взуття?

— Бозна, — каже Шнобель. — Напевне, просто звичай країни. Джеку, нам ще далеко йти? Ти взагалі хоч уявляєш?

Джек дивиться на дорогу попереду, тоді — на дорогу, що звертає ліворуч, на розі якої і стоїть давня шибениця.

— Близько, — каже він. — Я думаю ми…

Тоді попереду вони чують крики. Це крики дитини, доведеної до божевілля.

Тай Маршалл чує дзижчання бджіл, що наближається, але вважає, що це лише звук у нього в голові, що це лише звук його власного занепокоєння. Він не знає, скільки разів намагався підсунути вгору шкіряний мішечок Берні по стіні хліва; він уже збився з рахунку. Йому не спадає на думку, що знявши дивну кепку, яка виглядає як з тканини, а на дотик нагадує фольгу, поліпшив би свою координацію, але він зовсім забув про головний убір. Тай знає лише те, що він утомлений, спітнілий і тремтить, очевидно, від шоку, і якщо він не зловить мішечок цього разу, то, мабуть, просто здасться.

«Я, мабуть, піду з містером Маншаном, якщо він тільки запропонує мені склянку води», — думає Тай. Але успадкувавши впертість від Джуді і царську наполегливість від Софі, ігноруючи біль у стегні, він знову починає піднімати по стіні мішечок, в той же час простягаючи праву руку.

Десять дюймів… вісім… найближче з усіх разів…

Мішечок зісковзує ліворуч, він зараз впаде зі ступні. Знову.

— Ні, — тихо каже Тай. — Не цього разу.

Він притискає кросівку до дерев’яної стіни, а тоді знову починає піднімати.

Шість дюймів… чотири дюйми… три і мішечок починає нахилятись все далі і далі ліворуч, от-от впаде…

— Ні! — кричить Тай і вигинається вперед напруженою дугою.