— Керолайн тоді була малою. Що вона могла зробити? — Майя вдивлялася за його спину. Лілі мала сонний вигляд. — Година вже пізня, Едді.

— Так, гаразд.

— І я маю внести тебе до списку в садочку Лілі, — сказала вона. — Тобі не дозволять забрати її знову, якщо ми не зробимо цього особисто.

— Так, та міс Кітті мені сказала. Треба прийти разом, узяти документи й таке інше.

— Може, зайдемо туди завтра, якщо в тебе буде можливість?

Едді подивився на Лілі, яка сонно бавилась у ладки з Алексою.

— Має бути.

— Дякую, Едді.

Усі троє — Едді, Алекса й Деніел — провели Майю з Лілі до авто. Дівчинка знову намагалася протестувати проти від’їзду, але була надто втомлена для гідної істерики дворічної дитини. Поки Майя пристебнула її крісло до сидіння, її очі вже заплющилися.

Дорогою додому Майя спробувала викинути з голови мерців, але це було легше сказати, аніж зробити. Едді мав рацію. Те, що відбувалося зараз, було безпосередньо пов’язано з подіями на тій яхті сімнадцять років тому. Звісно, це безглуздя, але вже як є.

Їй знову хотілося простоти леза Оккама, але тут більше до нагоди філософія сера Артура Конан Дойля, озвучена вустами його творіння, Шерлока Голмса: «Якщо відкинути все неможливе, те, що залишиться, і буде правдою — байдуже, наскільки неймовірним воно здається».

Кажуть, що поховати минуле неможливо. Мабуть, так воно і є, але малося на увазі, що травма пульсує, відлунює і якось таки залишається живою. Це не надто відрізнялося від того, що й досі переживала Майя. Травма від того випадку з гелікоптером пульсувала, відлунювала й лишалася живою, навіть якщо тільки всередині неї.

Треба повернутися назад. З якої травми все це почалося?

Хтось сказав би, що з ночі на яхті, але початок був не там.

Тоді де?

Повернися назад, якомога далі. Саме там, переважно, знаходиться відповідь. І в цьому разі Майя могла простежити її до кампусу Академії Франкліна Біддла, до смерті Тео Мора.

Коли Майя повернулася, будинок здався їй на диво самотнім. Зазвичай вона прагнула до усамітнення, але не сьогодні. Лілі куняла, поки мати купала й перевдягала її, ближче до сну, аніж до пробудження. Майя потай сподівалася, що Лілі зараз прокинеться, що вони проведуть час разом, але цього не сталося. Очі Лілі вперто заплющувалися. Майя віднесла її до ліжечка й уклала.

— Може, казку, сонечку?

Майя чула у своєму голосі потребу, але Лілі не поворухнулася.

Жінка постояла над ліжечком, дивлячись на дочку. На якусь мить вона відчула себе навдивовижу нормальною. Їй хотілося лишитися тут, у цій кімнаті, з дитиною. І зараз Майя не могла сказати, чи це бажання йде від хороброго охоронця всередині неї чи від матусі, яка боялася залишатися сама. Чи це мало якесь значення? Вона взяла стілець і сіла біля комоду біля дверей. Довго дивилася на Лілі. Різні емоції піднімалися і розбивалися, наче хвилі на пляжі. Майя не зупиняла їх, не аналізувала. Вона дозволяла їм прокочуватися, щонайменше пірнаючи в них.