Вона відчувала дивний спокій.

Причин спати не було. Якщо вона ляже, звуки знову оживуть, Майя це знала. Нехай вони помовчать довше. Просто сидіти й дивитись на Лілі — чи це не буде кращим відпочинком, ніж це кошмарне колесо жахіть у її голові?

Майя не була впевнена в тому, скільки часу минуло. Може, година. Може, дві. Їй дуже не хотілося йти з кімнати, навіть на мить, але потрібно взяти записник та ручку. Вона швидко вхопила їх, з раптовим страхом випустити дочку з поля зору навіть на кілька хвилин. Коли вона повернулася до кімнати Лілі, сіла на те ж місце біля дверей і почала писати листи. Дивно було відчувати ручку в руках. Вона тепер рідко писала.

А хто писав? Зазвичай свої послання друкують на лептопі й натискають кнопку «надіслати»…

Але не сьогодні. Не для цього.

Вона вже закінчувала, коли завібрував її мобільний. Вона глянула на екран і мерщій відповіла, побачивши, що це сестра Джо, Керолайн.

— Керолайн?

Голос на іншому кінці звучав дуже тихо.

— Я бачила його, Майє.

Кров захолола в Майїних судинах.

— Він повернувся. Не знаю як. Він сказав, що скоро побачиться з тобою.

— Керолайн, де ти?

— Не можу тобі сказати. Не кажи нікому, що я дзвонила. Прошу.

— Керолайн…

Дзвінок обірвався. Майя передзвонила, потрапила на голосову пошту. Повідомлення не лишила.

«Дихай глибоко. Вдих, видих. Напруження, розслаблення…»

Вона не панікуватиме. Так просто не можна. Відкинулася на спинку стільця, спробувала раціонально розібрати дзвінок, і, можливо, уперше за дуже довгий час усе почало прояснюватися.

Але ясно було недовго.

Майя почула, як до будинку під’їхала машина.