Вона взялася за ручку й відчинила двері. Едді тяжко зітхнув і зробив те ж саме. Коли він повернувся до неї спиною й виходив з машини, Майя швидко засунула конверт у його сумку для лептопа. Тоді теж вийшла.

Міс Кітті впустила їх і допомогла заповнити папери. Поки Едді фотографували для пропуску, Майя зазирнула в сонячно-жовту кімнату й побачила доньку. Спостерігаючи за Лілі, вона відчула, як на серці раптом стало легко. Лілі була вбрана в робочий халат, одну зі старих Майїних сорочок, руки вимащені фарбами. На личку дівчинки сяяла широка посмішка. Майя відчула, наче в її грудях опинилася рука й міцно стиснулась.

Міс Кітті підійшла до неї ззаду.

— Хочете зайти всередину й привітатися?

Майя похитала головою.

— Ми закінчили?

— Так. Ваш зять тепер може забирати її будь-коли.

— І мені не треба дзвонити й попереджати?

— Ви ж так і хотіли?

— Так.

— Саме це ми і зробили.

Майя кивнула, не зводячи очей з Лілі. Ще раз подивилася на неї й відвернулася до міс Кітті.

— Дякую вам.

— З вами все гаразд?

— Усе добре, — Майя подивилася повз неї на Едді. — Нам час іти.

Коли вони вийшли на стоянку, Майя попросила в Едді телефон. Він передав їй його без жодних зауважень. Майя підключилася до GPS-трекера через веб-сайт.

Пікап Гектора стояв там, у Патерсоні.

Добре. Треба зберігати активність. Вона завагалася, чи не попросити в Едді його телефон, але хтось зрештою міг це прорахувати й вистежити. Тож вона повернула апарат.

— Дякую.

— Ти не скажеш мені, що відбувається?